Розділ 2

- Софія, ти вже закінчила?  - я здригнулась, відводячи погляд від снігу, що кружляв за вікном. Схоже цього року буде справжній, зимовий, сніжний новий рік. Та думала я далеко не про це, а про те, що так і не придумала, як втілити побажання сина..

- Так Свєт, закінчила. - я важко зітхнула, бо сьогодні новий рік, а мені аж плакати хочеться, адже я не знаю як втілити побажання Любчика..

- Сонь, ну не засмучуйся ти. Скажеш Любомиру, що дід мороз, такі бажання не виконує. Купи йому щось інше. Іграшку. Телефон новий, чи планшет він хотів.

Я на це лише зітхнула. Планшет я й так йому купила. Він вже запакований, лежить схований в шафі. А от...

Ні, я не буду здаватись. Потрібно бодай спробувати знайти когось на роль тата, в новорічну ніч. Адже саме таким було бажання мого сина.

"Я дуже хочу, щоб татко, нехай він навіть буде виглядати по іншому, але побув з нами бодай на новий рік!"

Дідько! Де знайти тата на новорічну ніч?!

Я думала попросити когось з колег, та хто захоче провести всю новорічну ніч, вдаючи чужій дитині тата? Можливо найняти актора? Але де їх шукати в передноворічну ніч, і чи погодиться на таке бодай хтось?

З такими думками, я їхала додому. Ми з сином знімаємо квартиру в Білогородкі. В самому Києві я не хотіла, через вічні обстріли, а там спокійніше.

Поки я на роботі, за сином приглядає Ірина Борисівна, бабуся, яка здає нам квартиру своїх дітей. Вони виїхали за кордон перед початком повномасштабного вторгнення, і так і не повернулись. Кликали її до себе - та старенька навідріз відмовилась їхати з України. 

Зараз лише четверта - тож в мене ще є час..
Дорога була засніженою, й місцями слизькою, тож їхала я не поспішаючи, уважно стежачи за дорогою. Машин було зововсім мало, а ті хто бажали їхати швидше, легко мене обганяли, як і от цей здоровенний позашляховик, який обійшов мене так швидко, що я лише мигнути встигла. І от куди так гнати?

Не встигла я про це подумати, дивлячись в слід автомобіля, як його раптом занесло. Автомобіль швидко розвернуло на слизькій дорозі й скинуло в кювет. Через велику швидкість, він не втримався, й перевернувся догори колесами.

Огооо.. 

Серце забилось в скаженому темпі. Я обережно зупинила автомобіль на обочині, одразу дістаючи телефон, і набираючи номер швидкої допомоги, а сама навіть не думаючи, спішила до перевернутого автомобіля..

- Швидка слухаю вас - пролунало в телефоні, якраз тоді, коли я змогла відчинити двері позашляховика

- Аварія на трасі до Білогородки, неподалік нового житлового масиву. Чоловік років сорока без свідомості, пульс є.

Я говорила це швидко, розповідаючи диспетчеру те що бачу, торкаючись широкого зап'ястя, знаходячи пульс.

- Очікуйте, швидка вже їде.

Я сховала телефон до кишені, і в тей момент почула глухий стогін, а за мить,  на мене вже дивились мутні від болю, зелено-голубі очі

- Ти ангел? Я помер? - запитав в мене чоловік, хрипким оксамитовим голосом.

- Ще ні. - жарт я не оцінила - Як почуваєтесь? Щось болить? Дихати не боляче? - я з тривогою оглядала чоловіка, наскільки могла в такому його стані.

- Наче ні.. - він був не пристебнутий! Лежав спиною на даху автомобіля, затиснутий між сидінням і кермом. А коли спробував підвестись, впершись рукою в спинку сидіння, раптом зашипів - Рука болить.. Але потрібно вибиратись бо я чую запах бензину..

В повітрі дійсно тхнуло бензином, тож я одразу кинулась допомагати чоловіку вибратись, хапаючи його попід руки - та він був здоровенний, як бугай! Сама я точно його не потягну!

Та на щастя, поруч зупинилась ще одна автівка, з якої вискочило два чоловіки, й кинулись нам на допомогу.

За кілька хвилин, чоловік вже сидів на пасажирському сидінні в моєму автомобілі, підтримуючи скоріше за все, зламану руку, а я обробляла антисептиком його розсічену брову..

Він пильно розглядав мене, своїми глибоко посадженими, зелено-голубими очима, від чого мені робилось ніяково, і щось в середині стискалось від цього погляду..

- Як ви почуваєтесь? Голова не паморочиться? - запитала що небудь, аби приховати своє збентеження.

- Думаю, щоб там не сталось, мені однаково пощастило.. - промовив чоловік не спускаючи з мене якогось дивного погляду.  - Я Ростислав

- Софія..

Продовжити розмову вже було ніколи, бо поруч нас вже зупинилась поліція, а за хвилину приїхала і швидка.

Поки Ростислав розбирався з поліцією, я грілась в автомобілі, адже на дворі мороз, і я навіть не помітила як змерзла. Вже б поїхала додому, та мене попросили зачекати, щоб за необхідності дати свідчення, тож я відкинулась на сидінні, прикривши очі, слухаючи музику..

Хвилин за десять, в моє вікно постукали, й я здригнулась, дивлячись на Ростислава, і швидко опустила скло.

- Соня. Я все владнав з поліцією, і зараз поїду на швидкій до лікарні. Ти вже можеш їхати, але.. - Ростислав нахилився ближче до вікна, пильно дивлячись на мене - Я тобі дуже вдячний! І хотів би тобі віддячити! Скажи, що я можу для тебе зробити?

Я вже хотіла сказати що нічого, адже допомагала йому не заради вигоди, але тут згадався Любчик і його новорічне побажання, і ці слова застрягли в горлі..

- Взагалі-то - я поглянула на Ростислава з надією - Є дещо, що ви могли б для мене зробити.. і не тільки для мене..