Неочікуваний поворот.

Прогулюючись садом, я розуміла, що навряд чи мені тут вдасться когось зустріти підходящого для знайомства. 

Скоріше за все, це відбудеться на балу, який влаштовує тутешній правитель. 

Там я зможу, танцюючи із якимось відповідним представником, налаштуватися та побабратися легенько у нього в голові, щоб зрозуміти, що він із себе являє. 

А за необхідності — якщо я все ж таки вирішу, що він нам з Расселом підходить — навіяти правильні думки щодо нас. 

Правда, це була крайня необхідність: не хотіла я вдаватися до такого насильства над чужою свідомістю. 

Але що ж уже тут поробиш, якщо чоловіки самі створили такі умови проживання для жінок, які змушені викручуватися та вдаватися до маніпуляцій?

 А на війні, як то кажуть, всі засоби гарні.

​Добряче ж мене занесло! Адже на горизонті я побачила, як я розумію, господарський двір.

 Далеченько ж вони його сховали, щоб не вразити тендітну психіку наших високородних. 

Беручи курс до стаєнь та вольєрів, я йшла повільною неспішною ходою, розмірковуючи про своє, і навіть не почула, коли ззаду до мене підкралися та промовили:

​— Шпигуєте?

​— Як ви зрозуміли? — Ще навіть не побачивши хто це, я впізнала голос і, розвернувшись до нього, витріщила очі, ніби в переляку. 

Це був той темноволосий звабник, блазень місцевого розливу. 

Я понизила голос, трохи нахиляючись вперед до нього, промовляючи ніби по секрету: — Хочу зрозуміти, чи ваші коні також какають кругляками, чи, можливо, видавлюють з себе якусь іншу чудернацьку форму?

​Сміх, який пролунав, змусив навіть птахів злетіти із навколишніх дерев.

— Це засекречена інформація! — крізь сміх промовив він.

​— Шкода. Але нічого. Можливо, ви задовольните іншу мою цікавість? — Я зробила крок ще ближче, наближаючись до нього, та посміхнулася, беручи його під руку, щоб далі продовжити шлях уже разом. 

Він тільки з нерозумінням подивився на цей мій маневр, але ніяк не прокоментував.

​— Для чого ось це все? — запитала я його.

— Під «цим усім» що ви маєте на увазі?

— Ну, зібрати панянок різного пошибу у себе під дахом. Ну, не зовсім у себе — маю на увазі правителя, що зібрав панянок з усіх куточків королівства для цього балу. Навіщо?

​— Ну, взагалі-то, такі бали проводяться кожного сезону, просто він вирішив цього разу запросити не тільки столичних аристократів. Та і це гарний привід вивести батькам своїх доньок до столиці.

— Зрозуміло, представити товар на ярмарку наречених. Хоча, якщо не хотіли відповідати, краще б промовчали, — нахмурилася я.

— Я ж відповів на ваше запитання.

— Так, так, звісно, будемо вважати, що я повірила.

— Ваша прямолінійність, знаєте, збиває з пантелику.

— Чому? Правда ріже очі? Я, звісно, розумію, що ви звикли до трохи іншого контингенту дамочок, але що ж тут удієш — я така, яка є. Якщо вам не подобається уже так сильно моя прямолінійність, відправляйте додому.

​— Та ні, я не хотів вас образити. Я просто маю на увазі, що взагалі-то панянки воліють більше притримувати язика, на відміну від вас.

— Я взагалі вас не розумію, якщо чесно сказати. Ви вимагаєте від жінок мовчазної покори, втовкмачуєте кожній у голову, що чоловік — то пуп землі. 

А зараз, коли між нами така розмова і я говорю про те, що думаю, ви кажете, що не хотіли мене образити? А що ж ви тоді хотіли?

​— Взагалі-то, це мав бути комплімент.

— О, вибачте, то це все ж таки я така недалека?

— Не перебільшуйте.

— О! Це я перебільшую? Тобто коли чоловік приходить зі своїх скачок на черговій кобилі — ну, або із клубу, де вони обговорювали цих самих кобил — такий бідося втомлений, що сил немає... І увійшовши, кричить на весь будинок: «Я вдома!», а дружина — ні щоб влаштувати йому розбір польотів і всипати гарненько по перше число — схиляє голову, несучи йому ледь не в зубах ті тапочки, бо коця мамина повернулася!

​«Касе, що ж я до біса несу? Що зі мною?» — думала я про себе, одночасно волаючи до тутешнього божества. Він стояв біля мене невидимою тінню, промовляючи:

«Твої емоції провокують і твою силу, ось вона трохи і виходить з-під контролю. Просто намагайся думати, що говориш. Стримувати — не варіант, стримувана сила, як відомо, вибухає сильніше».

​— Це все не так! Навіщо ви перебільшуєте? Це вже занадто, ви зайшли зі своїми жартами вже надто далеко.

— Далеко? О ні, навіть до середини не дійшла. Я не знаю, як у вас тут у столиці. Мабуть, чим більш високородні, тим більше слуг, яких можна поганяти. Хоча відкрию вам таємницю, — навіть стишила я голос, — слуги також живі істоти, уявляєте? 

Вони також мають почуття, і їх не потрібно ганяти гірше собак дворових та кричати — вони вас чудово чують із першого разу. Та я не про це. А про вашу таку невіру щодо того, що я сказала. 

Я донька служниці, і все, що я говорю, беру із власного досвіду, а не з вигаданих історій чи пліток. Не думаю, що мрією життя моєї матері було завагітніти від когось на стороні і виховувати доньку самотушки.

​— Але ж батько вас визнав, наскільки я зрозумів.

— І що з того? До мене він приставив служницею мою ж власну матір, уявляєте? Хотіли б мати власну матір у себе в служінні? 

Але ще, окрім того, вона ж має і інші свої обов'язки. І вишенька на торті: жити під одним дахом із законною дружиною батька твоєї дитини. 

Дружина та коханка, які живуть під одним дахом — це, мабуть, верх розсудливості чоловіка... Ой, вибачте, — прикрила я навіть рота рукою, — це ні в якому разі не камінь у ваш город.

​Він навіть брови підняв.

— Ну, я маю на увазі, що ви чи правитель — ви ж також маєте, мабуть, ціле стадо... Ой, тобто... Як же ж це слово... А, гарем. Маєте гарем коханок.

​«Касе, благаю, заткни мені чимось цього рота!» Та той тільки сміявся.

​— Ні, — розсміявся Стефан, — тільки дві.

— Ось і я про те.

— Про що саме? — Зупинився він, повертаючись до мене обличчям і заглядаючи в очі. — Що б ви не казали, вони чудово ладнають.