Ви не чекали? Та я приперлася.

  ​Ох, ну з чого ж почати вам свої нарікання?

​Мабуть, для початку почнімо з того, що я — як це не фантастично звучить — потраплянка. 

Так, так, вам не почулося: найсправжнісінька потраплянка. 

Насправді до безглуздя заїжджена історія: померла я у своєму світі, ну а тутешній бог знісся до мене. 

А якщо бути точнішою, то висмикнув мою душу із тіла, допоки вона ще не полетіла у своїх справах, та запропонував мені другий шанс на життя у тілі іншої юної панянки.

​А ось я, така дуринда, відкрила рота, покивала головою та погодилася, навіть деталі не уточнивши.

 Наче мову відняло, їй-богу! Тільки слухала, іноді вставляючи репліки.

 Але розсудливі героїні, що випрошують собі бонуси-«плюшки», мабуть, бувають тільки в книгах.

 Ви навіть уявити не можете, як це — побачити перед собою справжнісіньке божество. 

Якби він хоча б говорив нормально!

 А то ж ні — гримів своїм громовим голосом, усе розповідаючи та розповідаючи.

​І взагалі-то я не ляклива, таким мене явно не залякаєш, особливо після того, як начитаєшся фентезійної літератури. 

Але коли ти усвідомлюєш, що тобі все, кінець, настала смерть, а далі — тільки невідомість, крізь яку ти наче летиш... А далі — бах!

 І прилетіла прямо до божества місцевого розливу.

 Він пропонує тобі зайняти тіло іншої дівчини, яка пішла з життя через власну дурість, приспавши на певний час свого дракона. 

Уявляєте — дракона?

​Тож ясне діло, що душа дівчини відлетіла, але за тоном його розповіді було зрозуміло: він явно не шкодував, що вона пішла в небуття.

 Тому Касіопей (як він називався, тобто місцевий бог) помістив тіло у стазис — я суто з фентезійних книг розумію, що означає цей термін. 

Він підшукував іншу, підходящу душу, яка б змогла примиритися та вжитися з живим драконом, що не бажає помирати. 

Взагалі-то, це щось новеньке — такий розвиток подій, коли половина сутності помирає, а половина ні.

​Але, як роз’яснив Касіопей, дівчина ненавиділа свою другу сутність, їм надзвичайно важко було вживатися разом, вони навіть не спілкувалися між собою.

 Розповів він мені тільки деякі, найголовніші деталі цього світу. 

Мовляв, каже лише те, що може, а про все, що він замовчує, мушу дізнатися сама.

 Можливо, я з часом, відійшовши від шоку, і почала б ставити питання чи випрошувати бонуси, але він мені навіть слова вставити не давав — мовляв, часу і так обмаль, адже я перша душа, яка погодилася на цю авантюру з драконом.

​— Мені тільки і вдалося вставити своє: «Чому?»

— Ти не зрозумієш, адже ти не з магічного світу. Всі інші душі, яким я пропонував зайняти місце цієї дівчини, відмовлялися.

— Де ж ти тоді брав душі, які були до мене?

— З інших магічних світів, звісно. 

З тих, де хоча б трохи розумілися на магії та чули про неї.

 Я б ніколи в житті не додумався висмикнути когось із немагічного світу.

 Просто, так би мовити, друг порадив. Не знаю чому, але він дуже вихваляв вас, землян.

 А також порадив мені підтримувати з тобою зв'язок.

 Хоча не думаю, що це надто гарна ідея, але все ж таки я залишу тобі рунне татуювання. 

Воно буде на потилиці, під волоссям.

— Чому?

​Місцевий божок навіть скривився.

— Тому що тут, у моєму світі, мене не надто шанують.

 Моє ім'я вигукують здебільшого як додаток до чогось поганого. 

Та годі запитань! З часом ти й сама про все дізнаєшся. 

Мовчи і більше слухай. За крайньої потреби зв'язатися зі мною — доторкнешся до мітки, щоб активувати її, і поставиш своє запитання. 

Але тільки за крайньої потреби! 

Пам'ять до тебе повертатиметься поступово. Сама розумієш — тривалий стазис, та й душа інша. 

Але з мізками все гаразд, тож певний час змушена будеш викручуватися.

— А моя місія? Яка вона?..

— Годі! Я ж сказав: немає часу. 

Спробуй хоча б для початку не «спалитися» та не загинути.

 Дівчина, що була власницею цього тіла, хоч і була дурною, та змогла пронести свою таємницю до цих років.

​Так ось, доля у цієї дівчинки (ну, тобто вже у мене) виявилася зовсім не медом. 

Тепер зрозуміло, чому у неї такий тихий та спокійний характер. 

Адже вона, як виявилося, донька прислуги. Не втримав колись батечко свого прутня у штанях: чи то звабив її матір, чи то ні, але в результаті з’явилася вона на світ. 

Хоч яким би поганим був її батько, але доньку він визнав. 

Та чи мав він вибір, якщо про це знали всі — не тільки в маєтку, а й поза його межами?

​Мати її постійно проживала в маєтку. Потрапивши на службу ще дитиною, вона не мала свого житла у місті, щоб жити окремо, як багато хто з тутешньої прислуги.

 Тому й мешкала все життя тут, у маєтку цього старого... ну, не зовсім старого: зовні він був ще нівроку, років на сорок п'ять — мій теперішній батько.

 Та, судячи з вигляду моєї теперішньої матінки, різниця у віці у них добряча. Їй навіть зараз більше двадцяти п'яти не даси. 

Тим паче якщо врахувати той факт, що тутешні істоти — довгожителі. 

Мабуть, тільки втома та темні кола під очима видавали справжній вік набагато старшої жінки, а не дівчини.

 Я впевнена: живи вона в інших умовах, як шановані панянки, виглядала б не гірше за мене, і нас би вважали сестрами.

​Від батька я перейняла тільки впертий вольовий погляд, і це все.

 І хоча мати, як і раніше, залишалася прислугою, нам виділили власні покої, не гірші, ніж у господарів.

 Вона вважалася вже не тільки їхньою прислугою, а й моєю. Уявляєте?

 Мати — твоя власна прислуга. Гіршого, мабуть, і не придумаєш.

​Але не про це зараз. 

А про моє знайомство з моєю другою сутністю, яку я відчувала всередині ніби теплою грудкою (а можливо, це просто якесь печіння, хто його знає). 

Та коли ця сутність до мене заговорила, я зрозуміла, чому попередня дівчина мало спілкувалася не тільки з оточенням, а й із нею.

 Мій Рассел заговорив до мене. Уявляєте: у мене, дівчини, дракон чоловічої статі?