Розділ 60. Соломія

 -  Що? Марк... Він... - намагаюся видавити із себе, хоч якісь слова, але страх повністю мене паралізував. Я відмовляюся, вірити що його нема. Навіщо, тоді я? Без нього мені не треба... 

 -  Ми зробили все, що могли, - лікар зняв окуляри та потер переносицю, - Марк впав у кому. Одному Богу відомо, чи зможе він повернутися до тями. Він не може дихати самостійно, тому ми підключили його до апарату штучної вентиляції легень. Мої прогнози, що він прокинеться відсотків десять. Вибачте, що новини не втішні, та краще знати правду і не тішити себе ілюзіями, - він поклав мені руку на плече й заглянув в очі, - Соломіє, йдіть додому. Ви зараз нічим не зможете допомогти. До нього вас, зараз не пустять, тому краще відпочиньте. А зараз вибачте, мені треба до інших пацієнтів. 

 Він живий... Мій Марк живий... В голові сотні раз звучали ці слова лікаря. В комі, але  - живий! Скільки б там відсотків не давав лікар на його одужання, я зроблю все, щоб Марк розплющив очі. Він не має права ось так мене покинути. Коханий має взяти на руки нашого первістка. 

Я тулюся до холодної стіни і повільно по ній сповзаю. Ноги мене більше не тримають. Я й сама ніби між небом і землею. Якщо, є хоч якась примарна можливість повернути коханого, я зроблю для цього все. 

 -  Соломіє, дівчинко, - чиясь рука торкається мого плеча і я від несподіванки мало не падаю на підлогу. Повертаю голову на звук голосу і бачу маму Марка, заплакану й нещасну. 

 -  Інго Сергіївно, - я спробувала підвестися, але мені забракло сили і жінка допомогла мені встати, - Марк він живий... Але в комі. І не відомо чи прокинеться, - я мала це сказати, принаймні її син живий.

 - Ох, серденько моє, - почала жінка пригортаючи мене, - Скільки ж ми з батьком Марка, наробили біди. Будь проклятий той Демидов, мало не згубив нашого сина, а все через ті кляті гроші. Я б не пережила смерть сина, - схлипнула жінка, - Небо ледь не забрало його до себе через наші помилки. Не треба було наполягати на його шлюбі з Нікою. Якщо він обрав тебе, ми мали прийняти це, поважати вибір сина. А ми вперлися, не хотіли щоб він був з тобою. І ось результат нашої гордині. Пробач нам люба. Ми дуже сильно завинили перед тобою і перед Марком. 

Жінка говорила щиро. Це були справжні емоції. Каяття, хвилювання за сина. В її словах було стільки болю й жалю, що й моє серце здригнулося. Все таки нема більшого болю, ніж біль за власну дитину. 

Я більше не могла говорити, просто поклала голову їй на плече, а вона поцілувала моє волосся і почала його погладжувати. Нам не треба було слів, щоб зрозуміти одна одну. Ми просто стали одним серцебиттям. 

***

А далі потягнулися довгі напружені дні очікування. Я бігала то в лікарню до Марка, то до слідчого на допити, навіть намагалася вчитися, щоб відволіктися і не з'їхати з розуму. А головне я відчувала підтримку всіх тата, Ірини, Ксюші. Батьки Марка за цей час мені стали майже рідними, вони також кожного дня були в сина. Влад і Алекс також часто навідувалися. Влад дуже допогав із розслідуванням. Його батька оголосили в розшук. Служба охорони його сім'ї, неофіційно, але також була задіяна в пошуках і їм все таки вдалося напасти на слід Демидова. 

Гліб також активно допомагав розслідуванню. Він назвав місця та імена людей де міг би переховуватися Демидов старший. Нестеров всіляко підтримував та оберігав мене. Знаю, що те що він зробив не прощають, та я змогла знайти в собі сили простити. Бо не можу більше носити цей камінь на серці. В мене не має більше страху перед ним. І тієї маленької дівчинки, яку він знав більше нема... Я стала сильною, бо в мене не було вибору. 

***

Я сиділа біля Марка, як двері до палати відчинилися й увійшов Гліб, він присунув стілець та сів поруч. 

 -  Як він? - тихо запитав Гліб. 

 -  Без змін як бачиш, - знизала плечима я. 

 -  Ти в лікаря на огляді була? - Гліб поправив білий халат на моїх плечах. 

 - Мг, - я кивнула головою, - З дитиною все добре. Росте й розвивається відповідно до строку вагітності, - ці слова я промовила наче робот. 

  -  А з тобою? - Гліб накрив своєю широкою долонею мою руку, - Ти, себе бачила? Схудла, лице бліде. Солю, від тебе залишилася одна тінь. 

 -  Все нормально, Гліб, - не відриваючи очей від Марка промовила я, -  Дихає він, дихаю і я... А якщо він перестане...- я обірвалася напівслові з очей хлинули сльози. Я давно не дозволяла собі цю слабкість - плакати. 

  -  Поплач, як що хочеш, - Гліб обережно мене обняв, - Тобі це зараз треба. Нічого не кажи просто дай волю своїм почуттям. 

Я уткнулася в його плече і плакала, так довго поки остання сльозинка не висохла. Якби це не банально не звучало, але мені справді полегшало. 

 -  Я чого прийшов, - промовив Гліб коли я нарешті заспокоїлася, - Демидова впіймали. Намагався, виїхати з країни. Владові хлопці справжні молодці. Тепер ним займуться серйозно. Він не втече і не відкупиться. Це точно. 

Дивно, але ця новина не викликала в мене ніяких емоцій. Здається, що я вже нічого не зможу відчувати. Моя душа стала холодним, неживим каменем. Як і моє серце, яке тепер стало органом для перекачування крові. Чи зможе бути воно таким як колись? 

***

Марк вже другий місяць в комі. Надія на те, що він прийде до тями тане з кожним днем. Я майже не виходжу з палати. Увесь час із ним. Розмовляю про все, що завгодно: розповідаю про своє дитинство, про погоду за вікном, яка цього року сніжна зима, давно такої не було, про нашу дитинку, як вона росте, а недавно малюк вже почав ворушитися, також розказую які аналізи здаю, про те як мій тато взявся за ремонт дитячої... 

Він усе чує, я знаю. Я буду боротися за нього, за кожен його подих... 

***

- Соломіє, ви ж маєте розуміти, що в мозку розпочалися невідворотні процеси, - лікар Марка зробив глибокий вдих, і просто впавши на стілець підпер голову руками. Він вже більше години намагається переконати мене, що треба відключити Марка від системи життєзабезпечення, адже прогресу нема. А впираюся. Підписати, той дозвіл означає відпустити його назавжди, а я до цього не готова...