Розділ 42. Соломія

 -  Марку..? Що ти сказав? - перепитав тихим голосом тато. Мені здалося, що ще якась мить і в нього буде інфаркт, - Доню? Ти вагітна? 

 -  Так татусю, - я всміхаючись кивнула головою. 

Батько підійшов до мого ліжка і присів поруч на стілець. Я бачила в його погляді радість і одночасно страх. Він нахилився до мене й поцілував чоло. 

 -  Тату ти не радий? - я простягнула свою руку до його руки. 

 -  Доню, що ти таке кажеш? - тато міцніше стиснув мою руку, -  Як мене може засмутити така новина? В мене є вже одне сонечко - це моя донечка і буде ще одне - мій онук чи онучка.

 -  Соля буде чудовою мамою, - Марк притулившись до дверей склав руки на грудях і спостерігав за нами з батьком, - А я буду для неї гідним чоловіком та батьком для дитини. Я хочу, щоб ви знали - Соломія найдорожче, що є в моєму житті. Я зроблю для неї все. Тільки б вона та наш малюк були щасливі, - Марк говорив впевнено та твердо. Мені здалося, що за останній час подорослішав чи, що? На мене дивився не хлопчина-шибайголова, як при нашій першій зустрічі, а справжній чоловік серйозний та впевнений у собі. 

 -  Я сподіваюся на це, Марку, - промовив батько повернувшись до хлопця, -  Знай, що я не дозволю образити Солю. А, якщо ти собі щось подібне дозволиш, то я будеш мати справу зі мною. 

 -  Тату..? -  я закотила очі та сіпнула його за руку. 

 -  Соломіє, твій батько правду каже. Оберігати тебе - мій прямий обов'язок. І все це сталося через мою необачність. Ти мала б бути вдома, а не на лікарняному ліжку. Та більше таке не повториться. 

 -  Гаразд, донечко, - промовив тато цілуючи мене в щічку, - Тобі треба відпочивати. Багато спати, щоб відновитися та думати про хороше. Ми завтра з Ірою прийдемо. Вона тобі приготую щось смачненьке. Щоб ти хотіла? 

 -  Не знаю... - я знизала плечима, -  Принесеш мені підручник з офтальмології, бо якщо не здам колоквіум, то не бачити мені автомата на іспиті. 

 -  Добре, моя хороша, - розсміявся тато й ще раз мене поцілував и вийшов з палати. 

 -  Втомилася, зайчику? - ласкаво запитав Марк сідаючи на ліжку біля моїх ніг. 

 -  Є трохи. Зараз ще крапельницю мають поставити, а потім можна і поспати. 

 -  Я залишуся з тобою. Мало, що може статися, - сказав Марк й обняв мої коліна, - Хочу бути поруч, оберігати твій сон. 

 - Не вийде, - захіхікала я, - Тебе виженуть й пікнути не встигнеш. Години відвідування чітко визначені. Я не знаю, як вас з татом впустили? 

 -  Я нікуди не піду, - нахмурився Марк і вже потягнувся до мене за поцілунком, як у палату ввійшла медсестра з новою крапельницею. Побачивши Марка вона строго промовила:  

 -  Молодий чоловіче, а що ви тут робите? Час відвідування вже години півтори як закінчився. Попрошу вас негайно покинути палату. 

 -  Я нікуди не піду, - заявив Марк, - Я хвилююся за безпеку моєї  нареченої. 

 -  Я двічі не буду повторювати, - розілилася жінка, - Зараз пркличу охорону та й по всьому. Тут інтенсивна терапія, а не прохідний двір. 

 -  Марку, прошу послухай її. Зі мною все буде добре, - я дивилася, як коханий розгублено ходить з одного кінця палати в інший,-  Ходи сюди, хочу поцілувати тебе. 

 -  Гаразд... -  невпевнено промовив Марк дивлячись кудись на стіну, - Але зранку, я буду тут. 

На прощання Марк подарував мені затяжний, солодкий поцілунок, тому медсестра виганяла його мало не схопивши за комір. Я теж не хотіла, щоб він йшов, та йому треба нормально відпочити. Видно, що він втомлений і чорні кола під очима. Марк довго не спав. Тому відправити його додому було правильним рішенням. 

Ніч минула спокійно. Я добре виспалася та відпочила. Якби не токсикоз, то взагалі все було б чудово. Але малюку, щось не сподобалося. Мені вдалося прийняти душ, чому я не аби як рада. Я хотіла провідати Влада, та до нього ще не пускають, але лікарі кажуть що йому вже краще і він швидко йде на поправку. Дивно, але з його родичів ніхто не прийшов його відвідати. Навіть батьки, Ніка його рідна сестра. Як таке може бути? Що це за люди? Він їх син! 

Я вирішила, що коли його можна буде провідувати попрошу Іру приготувати якихось смаколиків. Не хочу, щоб він почувався самотнім. Він цього не заслуговує. 

Занурившись в свої думки я не одразу почула, як хтось тихенько стукає в двері палати. 

 -  Так, - голосно відповіла я. 

Двері відчинилися і перше, що я побачила це - величезний букет соняхів, хоча обличчя було закрите, я одразу здогадалася, хто за ним ховається. Гліб... 

 -  Привіт, - почувся його глибокий голос, -  Можна до тебе? 

 -  Так. Заходь, - я  підсунулася на ліжку й прикрилася ковдрою. 

 -  Це тобі, - він простягнув мені букет, - Наскільки я пам'ятаю це твої улюблені. 

 -  Так, -  я опустила погляд на жовто - чорні голівки, - Дякую тобі. 

 -  Як себе почуваєш? - всідаючись поруч запитав Нестеров. 

 - Вже краще. Спасибі за турботу, - розгублено відповіла я втупившись поглядом в букет. 

 -  Радий це чути, - кивнув Гліб.

 -  Ти прийшов запитати про моє самопочуття? -  запитала я, нарешті підвівши погляд на хлопця. 

 -  Так. А що тут такого? - хмикнувши знизав плечима Гліб, -  Ми сім'я. Я хвилювався за тебе. Не думав, що Влад утне щось подібне.  

 -  Ти знаєш, брата Ніки? - вони знайомі? 

  -  Так. Ми знайомі. Точніше в нас є спільні друзі. 

  -  Який тісний світ, - резюмувала я. 

 -  Ага, в Марка будуть чудові родичі, - насмішливо промовив Гліб. 

 -  Що ти маєш на увазі? - оторопіла я.  

 -  В Марка та Ніки буде весілля через місяць, - просто сказав Гліб. 

 -  Що, яке весілля? -  він п'яний чи що? 

 - Справжнє, - суворо додав Гліб, -  Це умова, при якій ти залишилася живою...