Розділ 39. Соломія

 -  Пробач старий, та я не в курсі, - Влад брехав і червонів, а мені хотілося вирвати з його рук телефон і кричати в трубку, щоб Марк як найскоріше мене забрав звідси, - Ні, мене не було на святі. Не запрошували, - Влад продовжував клеїти дурника, -  Щось сталося? Та я з батьками вже давно не бачився і з Нікою також. Щось серйозне? А, ні пробач. Нічим не можу допомогти. Давай. На зв'язку, - Влад поклав трубку. 

Від напруги я вчепилася пальцями в стільниці і стискала її так міцно, як тільки могла, аж кісточки побіліли. Ми зустрілися поглядами. По очах Влада я зрозуміла, що назріває вселенська катастрофа. А ще мені до ознобу хочется запитати, про що саме запитував Марк. 

 -  За тобою, влаштували погоню. Головорізи мого батька - вони  риють землю, - хлопець стиснув щелепу втягнув ніздрями повітря і відкинувся на стільці, - Все серйозніше ніж я думав. 

 -  Якби ти знав, як я хочу до Марка. Але через мене він мабуть буде в небезпеці, - я відвела погляд до вікна, щоб Влад не бачив, як мої очі наповнюються сльозами. 

 -  Він підозрює, що я можу, щось знати. Він шукає тебе... Але безрезультатно. І для вас обох це на краще. 

 -  Я не можу, його мучити, - схлипнула я, - Не можу мучити батька. Просто переховуватися? Влад, дозволь мені повернутися. Клянуся я ніколи й нікому не скажу, що ти мені допомагав, - відчай охопив усе моє єство. Єдине чого я хочу, це бути поруч з рідними людьми. 

 -  Соломіє, заспокойся, - Влад потягнувся до моєї руки, - Як тільки моя людина зв'яжеться з твоїм батьком, я все тобі розповім. Твоя сім' я також в небезпеці. Тож краще для них не знати поки нічого про нашу мандрівку. 

Влад продовжував погладжувати мою руку. Його голос, його стан - все випромінювало впевненість та спокій. Та моє серце стискалося від болю, що через мене мають терпіти мої близькі. Відверто кажучи, мене не надто заспокоювали слова Влада. І я вже почала продувати план втечі. Ми ж не так далеко від'їхали. При бажанні, за пів дня, я б могла бути вже вдома. 

Коли ми пообідали Влад запропонував трохи затаритися в маркеті на заправці. Взяти воду, горішки, шоколад, щоб було чим перекусити в дорозі. Скупивши все необхідне ми вирушили в дорогу. 

 -  Вже починає сутеніти, - зауважив Влад, - Треба знайти пристойний готель. Хочу щоб тобі було комфортно. Та й довга дорога напевно вже втомила тебе, - винувато промовив Влад. 

 - Все добре. Не хвилюйся, - я подивилася в сторону Влада і ледь усміхнулася. 

 Так пройшов ще деякий час. Влад увімкнув неголосну музыку і ми поринули у мовчання. Кожен думав про своє. Траса була майже пуста. Але я помітила в дзеркало заднього виду, що одне авто вже доволі довго за нами слідує. Не обганяє і не відстає. Не випускає нас із виду. 

 -  Тобі не здається, що той чорний позашляховик, наступає нам на п'яти. Вже деякий час спостерігаю за ним. 

Влад поправив бокове дзеркало, щоб краще роздивитися авто, яке плавно їхало за нами. 

 -  Справді, - погодився він, - Якось підозріло все це. Давай дещо перевіримо, - із цими словами він натиснув на педаль газу і збільшив швидкість. Чорний джип ззаду одразу з пришвидшився. Влад зменшив швидкість і наші переслідувачі одразу ж зробили те саме. 

 -  Дідько! Це можуть бути люди мого батька! Вони вистежили нас. Спробую від них відірватися. Не хвилюйся. Чуєш? - Влад потягнувся до моєї руки, - Я клянуся, що з твоєї голови не впаде жодна волосина. 

 Ми обмінялися мовчазними поглядами і Влад знову натис на газ. Схоже, що ми розізлили переслідувачів і вони щосили почали нас доганяти. І вже наблизилися досить близько. Навіть намагалися підрізати, та Влад вправно оминав всі пастки. Аж тут почувся постріл і голосний тріс. 

 -  Влад, нам шину прострелили! - я оглянулася назад і побачила, як здувається заднє колесо з мого боку. 

 -  Відірвемося! - Влад продовжував тиснути на газ, - Тут недалеко є розвилка. Доведеться змінити наш маршрут. 

Ми доїхали до перехрестя недалеко від якого виднілися вогні невеличкого села, трохи далі був ліс. Вистріл. Ще один тріс. Схоже вони поцілили в одне із коліс. Влад мало не втратив керування, і я злякалася не на жарт. На великій швидкості Влад не зможе гнати, адже в нашій ситуації це вірна смерть. Раптом джип вилітає вперед і буквально перекриває дорогу собою. Влад ледве встигає пригальмувати і зупиняється за кілька сантиметрів. 

 -  Нічого не бійся, Солю. Залишайся в машині, - Влад відстібнувся і швидко вийшов з авто. 

Жах скував моє тіло. Що ж буде? Невже це кінець? Через темряву спостерігаю за Владом. До нього вийшли двоє чоловіків. Він піднімає руки. Даючи знати, що він без зброї і хоче поговорити. Між ними починається перепалка. Чоловіки тримають в руках пістолети націливши на Влада. 

Треба подумати, як допогти Владу. Ті мерзотники зараз дивляться в іншу сторону, отже я зможу якось відволікти їх. Якомога тихіше я відкрила дверцята і вийшовши з машини пригнулася та пригнувшись відійшла до узбіччя. Знайшла там найбільшу каменюку і кинула її так, щоб вонавпала позаду них. І мені це вдалося! 

Як тільки вони оглянулся назад, Влад ногою вибив пістолет з рук одного і добряче відгамселив його по голові, так що той знепритомнів. А от інший... Він зробив постріл і поцілив прямо в живіт Влада. Він падає на коліна дивлячись на свою закривавлену руку, якою він прикривав рану. 

Ні! Ні! Його треба рятувати. Я не дозволю йому померти через мене! Знову знаходжу каменюку і підкрадаюся ззаду. Він зайнятий Владом, а от про мене схоже забув. Тільки б не промазати! 

Що є сили я кидаю камінь і він влучає в шию нападника. Він корчиться від болю і випускає з рук пістолет. Я тим часом підлітаю до Влада, який вже ледь притомний. 

 Я кладу голову його голову собі на коліна і шепочу:

 -  Влад... Тримайся... Все буде добре. Не смій мене кидати, - я відкриваю шмат від своє сорочки і пробую перев'язати рану. 

 -  Солю, пробач мені... - хрипить хлопець. 

 -  Нічого не кажи. Бережи сили... - я обмотую прес Влада. Але він вже втратив багато крові. Йому потрібноидо лікарні. Кожна хвилина на рахунку. Я починаю шаритися по кишеням хлопця і знаходжу телефон. Тремтячими руками набираю телефон швидкої. Тільки б встигнути...