Розділ 36. Соломія

 Не знаю скільки я знаходилися в забутті. Здається, що минула вічність. Приходжу в себе в невеликій кімнатці. Відкриваю очі і мені одразу б'є яскраве світло й засліплює мене. Очам боляче і я знову закриваю їх. Мені важко орієнтуватися в часі та просторі. Та, що там. Я навіть своє ім' я насилу пригадала. 

Збираю всі свої сили і обережно підводжуся на ліктях. Очі не відкриваю. Зсуваю повільно ноги і намацавши ними підлогу вже сміливіше сідаю. Рівновагу відновити вдалося і це вже радує. Роблю глибокий вдих. І намагаюся відновити в пам'яті події вчорашнього вечора. Але мою пам'ять добряче почистили. Принаймні до того моменту як я вийшла з будинку все пам'ятаю добре. А далі суцільна темрява. 

Інстинктивно тягну я руками до живота. Дикий страх одразу всотується в кожну клітинку тіла. 

 - Мій маленький, тільки б з тобою все було добре, - страх за дитину повертає мене до тями. Я розплющила очі й давши їм звикнути до яскравого світла оглядаюся довкола. Місце мені не знайоме. Невелика кімната, але гарно оставлена: невелике ліжко, є комод стіл та стілець, шафа, навіть плазма є. 

Перевівши дух я обережно встаю з ліжка. Мене ще трохи хитає, але я вирішую пройти до вікна. Мені бракує кисню, хочу ковтнути свіжого повітря. Пробую провернути ручку вікна, але вона не рухається. 

Добре. Без паніки, Соломіє. Принаймні я можу розгледіти, що там за вікном. Може вдасться зорієнтуватися де я зараз знаходжуся. Краєвид за вікном більш ніж привабливий. Видніється озеро та хвойний ліс. Значить я за містом. Це район де живуть батьки Марка... 

Та від цих здогадок мені легше не стало. Навіщо я тут? Кому це потрібно? Кому я потрібна? Невже це справа рук Гліба!? Невже він на таке піде? Ні це занадто навіть для нього... 

Я повертаюся до ліжка і сівши ньому притулилася до стіна й обняла ноги руками. Відчуваю дивну  слабкість, сподіваюся, що мене ніякою гидотою не накачали. І то був звичайний хлороформ. 

Цілий детектив. Треба подумати як звідси вибратися. Але нічого путнього в голову не приходить. Всі думки про маленького та Марка. Так хочу до нього в обійми і сховатися від усього світу... 

Я не знаю навіть котра зараз година. Тут тихо. Найголосніше, що можна почути це моє серцебиття. Я намагаюся не нервувати, бо це шкодить дитині. Й намагаюся знайти логічне пояснення цим обставинам в яких я опинилася. 

Мої роздуми перервав голосний стук в двері. Я підняла голову й почала прислухатися. Дверний замок двічі повернули і до кімнати увійшов високий накачаний хлопець. Він ледь посміхнувся кидаючи в мою сторону цікавий погляд. 

 -  Доброго ранку, Соломіє. Точніше вже дня, - він підійшов майже впритул до мене, а я машинально підсунулася ближче до стіни. 

 - Хто ви? - замість привітання запитала я, з острахом дивлячись на незнайомця, - А головне де я? І як тут опинилася? 

 -  Ти мабуть голодна? - лагідним тоном запитав хлопець ігноруючи моє питання, -  Я попрошу щось для тебе приготувати. Свіжа вода є в графіні на столі. Може хочеш сік чи фреш? 

 - Я хочу почути відповідь на своє питання, - твердо заявила я незнайомцю. 

 -  Заради твоєї безпеки, поки хай це буде таємницею, -усмішка зникла з уст  хлопця, а тон голосу став твердішим з нотками металу. 

 -  Я не можу бути в безпеці далеко від своїх рідних і коханої людини... Я хочу.... Я маю право знати, що тут відбувається! - я миттю підвелася на ноги і підійшла до незнайомця впритул. 

 -  Повір, це найбезпечніше місце, яке може бути, - продовжував він зробивши крок на зустріч мені. Мені здається його обличчя знайомим. Невже я раніше десь його бачила? 

 -  Це все Гліб, так? Це він влаштував? - випалила я. 

 - Це виключно моя ініціатива, - його погляд ковзав ніби шукаючи відповідь на якусь загадку. 

 -  Будь ласка, відпустіть мене. Я хочу додому. Мене ж все одно будуть шукати, - змолилася я. 

 -  Поки ти зі мною, твоєму життю нічого не загрожує. Піти звідси зараз, це означає вірну смерть. 

 Я відсахнулася від незнайомця ніби в нього була чума. Та що тут відбувається!?  

 - Соломіє, прошу заради всього святого зроби як я кажу... Обіцяю, що скоро ти повернешся додому.... І... 

Він хотів ще щось додати, але до кімнату буквально влетів чоловік в чорному костюмі та навушником у вусі. 

 -  Владислав Юрійович, вибачте, що прирвав вас, та в нас проблема...