Розділ 9. Марк

 - Солю! - я кричу зірвавши голос. Марно. Вона не чує. Знову б'ю кулаком по тих металевих дверях, на руках виступила кров, шкіра роздерлася в хлам. Відступаю крок назад і дивлюся вверх. Якби знав де її кімната, то б поліз по пожежній драбині. В гуртожиток мене навряд чи впустять... 

Вдивляюся в поодинокі вікна в яких горить світло. Де зараз моя втікачка? Ох, Соломіє! Вдихаю на повні груди. Холодне повітря повертає мене до тями. 

Кілька хвилин стою не рухаючись. Вітаю Марк! Ти влип по самі вуха! Ще вчора я не вірив у кохання. Я завжди мав, що хотів: гроші, статус, який дала моя сім'я, найгарніші дівчата. Мати все... І водночас нічого. Бо без неї нічого цього не треба. Як мало потрібно для щастя: знати що її серденько б' ється, що вона просто є, навіть якщо не зі мною поруч. 

В такій безвиході я вперше. Мовчки стискаю кулаки. Повертаюся та йду до авто. Думаю, що вся справа в Глібі. Що ж цей покидьок зробив такого, що Соля більше не вірить в почуття в людей? Якщо він її скривдив, то я розірву на шматки того покидька! 

Розігнавши свого коня до ста за кілька секунд мчу через нічну столицю. Блиск її очей я бачу всюди. Він осліпив мене з першої нашої зустрічі. Хоч я цього не хотів визнавати... 

Ні! Тепер я не я точно її не відпущу! Я завоюю її серце! Бо своє я віддав без бою. І я страшенно боюся втратити її. Здається ми поєднані якоюсь невидимою ниточкою, якщо вона обірветься - я помру. Та гірше смерті для мене буде знати, що я їй не потрібен. 

Можливо я надто самовпевний, та серцем відчуваю, що я їй подобаюсь. Адже завдяки Солі, я відчув, що воно в мене є, і  що воно живе. Я не збираюся здаватися. Завтра ж поїду до неї і все з'ясую. Найголовніше пережити ніч, бо я вмираю хочу бачити Солю. Думав, що ми проведемо ніч більш цікаво. Звісно я не збирався затягувати її в ліжко, та вдосталь націлуватись, пообнімати й пестити Соломію в мої плани таки входило. Ну, що ж ми надолужимо все найближчим часом. 

Окрилений мріями про майбутнє, я поїхав додому до своїх батьків. В пусту квартиру мені повертатися зовсім не хотілось. А ще я дуже скучив. Батьки мені побачать, якщо я припруся до них о другій ночі. Всміхаюся сам до себе і сильніше тисну на газ. 

В передмісті Києва незвично тихо, не те, що в його шумному мегаполісі. Так не звично. Я давно сюди не вибирався. Як тільки моє авто під'їхало до воріт, охорона одразу ж їх відчинила. Вони звикли, що з гулянок та нічних клубів я повертаюся десь під ранок, тому це для них звична справа. 

Загнавши авто в гараж я поспішаю додому. Не хочу нікого будити, тому майже безшумно відчиняю вхідні двері. Мені здалося чи будинок став ще більшим. Та тут ремонт зробили, мабуть на дизайнерів викинули цілий статок. Проте, мушу визнати, тут досить мило. Нічого зайвого. Вишуканий мінімалізм. Як любить моя мама. 

Збігаю по сходах на другий поверх до своєї кімнати. Тут все залишилося як є. Навіть футбольний м'яч, який я ганяв у дворі. Тут пройшли мої найщасливіші роки. Падаю на ліжко розклавши руки по сторонах. Як же добре вдома. Все таке до болю рідне. 

Скидаю одяг та йду в душ. Теплі струмені води заспокоюють та розслабляють. Тільки вода потрапляє на кісточки пальців рук боляче пече. Обмотавши стегна рушником підходжу до запотілого дзеркала. Протерши його рукою дивлюся на своє відображення. Все той же я, та все ж щось безповоротно змінилося. Навіть погляд якийсь інший. І причина всьому вона - Соломія. 

Лягаю в ліжко з думками про неї. До божевілля хочу її тут поруч із собою. Дуже скоро Соломія розділить зі мною не тільки ліжко, а й все інше. Вона моя! І тільки моя!  Я не збираюся ділити її ні з ким. І треба сказати, щоб більше не вдягала такі відверті сукні, як сьогодні. Мені не подобається, що всілякі вилупки витріщаються на Солю. Так вона буде вдягатися тільки для мене. До мене прийшла божевільна ідея. Може викрасти її? Божевільний ідіот, що сказати!? Закоханий! 

 -  Марк. Синочку, -  відчуваю на своєму обличчі дотик маминих рук. Вона мене так завжди будила. 

 -  Ма, - сонно протягую і мої вуста розтягуються в задоволеній посмішці, -  Доброго ранку. Не чекала? 

 -  Я завжди тебе чекаю серденько, - мама цілує мене в лоб та койовдить неслухняне волосся. 

 -  Я скучив за тобою і татом, - підсуваюся вище. Милуюся мамою. З кожним роком вона гарнішає. І в цьому немає ніякої заслуги пластичних хірургів. Мама вважає, що старіти потрібно з гідністю. Все таки природну чарівність ніхто не зможе пришити. Я бачу як мама всміхається самими очима, один в один як в мене і моє серце стискає солодка туга. Мені соромно, що я так довго не навідувався до них з батьком. Лише зрідка дзвонив. 

 -  Вмивайся, одягайся та спускайся до сніданку. Ми з татом будемо чекати на тебе. 

Мама всміхається мені і проводить рукою по обличчю:

 -  Тільки не барися. Бо все охолоне. 

 -  Добре. Вже встаю. 

Приймаю холодний душ, це допомагає прокинутися. Укладаю волосся та нашвидкуруч темну футболку та джинси. І за якусь хвилину спускаюся вниз. Тато і мама як завжди сідають у їдальні і щось весело обговорюють. 

  -  О! Марк Олександрович! Власною персоною! - весело вигукує батько, - Йди сюди бешкетнику. Обійму тебе. 

 -  Привіт тату! - обмінявшись рукостисканням ми з батьком міцно обнімаємося. 

  -  Як ти змужнів, синку. Вже дорослий чоловік, - тато плескає мене рукою по плечу. 

 -  Марку, Саша. Хлопці, сідайте вже до столу, - втрутилася мама показуючи жестом на стільці. 

За сніданком ми не могли наговоритися. Такі прості і буденні речі як розмова з рідними приносять стільки радості. 

 -  Марку, що там в університеті? Як твої успіхи? - тато був би не тато як би не запитав про універ. Болюча для мене тема. Я вступив на юрфак, бо так треба, а не тому що хотів. Взагалі я мріяв стати професійним футболістом. 

 -  Семестр тільки почався, - знизав плечима я. 

 -  П'ятий курс все таки. Час братися за голову, бо скоро ти очолиш один із напрямків холдингу, - тато відклав столові прибори, -  Думаю, що пора вводити тебе в курс справ. В тебе сьогодні перша пара?