Розділ 8. Соломія

 -  Марк... Прошу.Зупинись... - пошепки благала я, а він продовжував цілувати мою шию, - Це неправильно... 

 -  Неправильно, коли ти була не поруч. Солю... - хриплий голос Марка діяв краще будь якого заспокійливого. Все, що я зараз можу і хочу відчувати це його гарячі дотики. 

Марк відкидає будь яку мою спробу звільнитися від нього. Тісніше притискається своїм тілом до мого. 

 -  Не пручайся, красуне. Я не відпущу, - Марк лукаво посміхнувся і поцілував мене в плече. Таке відчуття, що там де він мене цілує залишається опік. Як мені протистояти йому? Як протистояти собі? 

Наші вуста знову і знову зливаються в нестримних поцілунках. Я повністю в його владі. Забувши про всі правила пристойності Марк, опускає руки на мої стегна, а губи опускаються все нижче по моїй шиї. А найгірше, я не хочу щоб він зупинявся. Розум кричить "Стоп!", а серце... Серце говорить "Кохаю... " кожним своїм ударом. 

 -  Марк, благаю. Ми робимо зараз велику помилку. Отямся, в тебе є Ніка. Не роби їй боляче, -  здоровий глузд все ж отримав верх. Ця пристрасть може згубити нас обох. 

 -  Солю, до тебе все було помилкою, - очі Марка з світло-небесних стали темні немов море перед штормом. Він цілує моє оголене плече, а я намагаюся вдихнути холодне, нічне повітря. Щоб повернутися до реальності. 

 -  Марк, ти ж не знаєш про мене нічого, - голос по зрадницьки тремтить, - Ти можеш розчаруватися. І... - тихо схлипую. Якби ж він тільки знав з чим я мушу жити? Який біль повільно вбиває мене день за днем, а з сьогоднішньою появою Гліба він розійшовся новими метастазами. 

 -  Ти заміжня, і в тебе троє діток? -  глузує він. Марк посміхається і цілує мене в лоб, - Та повір, я б покохав тебе навіть незважаючи на їх наявність. 

 -  Марк не роби цього. Я не та хто тобі потрібна. Знаєш, я б віддала усе, щоб повернути час назад, і затриматися на тому переході всього на кілька секунд довше. Забудь мене! - кричу я відступаючи від оторопілого від моїх слів Марка, -  Не шукай більше зустрічі зі мною! 

Зриваюся та щосили біжу до гуртожитку. В грудях боляче пече, а сльози неслухняною рікою течуть по щоках. Марк біжить слідом, та майже настигає мене, проте я зачиняю двері у нього перед носом. Хлопець з усіх сил стукає по них кулаками. Я притуляюся до дверей спиною і повільно сповзаю до низу. Краще б я зараз оглухла і не чула як Марк викрикує моє ім'я. Небо дай мені сили! 

 -  Солю, що з тобою сталося? - до мене поспішила наша вахтерка - Катерина Іванівна, або як ми її з дівчатами ласкаво називаємо - бабуся Катя. Жінка нахилилася до мене і погладила моє волосся, - Донечко, чого ти плачеш? Хто тебе образив? 

 -  Ніхто, - я тихо схлипую, -  Це я у всьому винна. 

 -  Ой лишенько! Соломіє, в мене зараз інфаркт буде. Давай дитино, піднімався. Тут холодно. Ще застудишся, а тобі ще діток народжувати треба. 

Опираючись на руку баби Каті, я встала з підлоги. Моя нога німіє від болю. Кожен крок мені дається з неймовірними зусиллями. 

 -  Солю! Відчини! - Марк не пішов, і продовжує барабанити в двері, - Я нікуди звідси не піду! 

 - Ану геть звідси! - владний голос Катерини Іванівни змусив Марка замовкнути, - Геть! Інакше я поліцію викличу! Не смій її чіпати! 

 -  Соленько, ходімо до твоєї кімнати. Ось так. Обережно, - за допомогою баби Каті я дісталася до кімнати. 

 -  Спасибі, - посміхнулася я крізь сльози, - Вибачте, ми мабуть розбудили вас своїми криками. 

Мені було соромно, що я змусила так хвилюватись літню жінку. В неї ж тиск, і серце... Яка ж я дурна! 

 -  Від кавалера тікала? - Катерина поправила моє волосся. 

 Я тільки покивала головою. 

  -  Хочеш чаю з м'яти? Допоможе заспокоїтися, - запитала жінка. Як завжди дуже турботлива і чуйна. Мені здається, що деколи вона заміняє мою маму, якої вже немає понад десять років, - І чому, ти храмаєш? 

 -  Ногу підвернула. Нічого зараз вип' ю знеболююче, накладу тугу пов' язку і все мине, - я обняла бабу Катю і поклала голову їй на плече. Про аварію я точно їй не розкажу. 

 -  Ну, що ти моя хороша. Все буде добре. Всьому свій час і місце. Якщо щастя має бути твоє то, буде. Хоч на край світу тікай - наздожене тебе. 

 -  Я б і втекла, - жінка поцілувала мій лоб, а я сильніше її обняла і ми обоє замовкли. 

  -  Солю, так ти будеш чай? - всміхаючись перепитала Катерина Іванівна. 

 -  Дякую, але ні. Дуже втомлена, завтра рано на пари, а корпус на іншому кінці міста. Тож піду я спати. Дякую за турботу. І ще раз прошу вибачення за все... 

 -  Добраніч, сонечко. Солодких снів. 

 -  Добраніч. 

Я дивилася як Катерина Іванівна повільно спускається по сходах вниз. І думала про її слова. Про Марка. Він буде чимось щастям, але не моїм. 

Повернувши ключ в замку, я прочинила двері у кімнату. Та пошкандибала до ліжка. Стягнула сукню та одягнула свою зручну піжаму. Добре, що в мене була охолоджуюча мазь, як знала, що щось станеться коли її купувала. Наклавши пов'язку та випивши знеболююче, я впала на подушку. 

Як же так сталося, що в один день я зустріла минуле в обличчі Гліба, яке буде завжди зі мною, і  майбутнє - Марка... Яке ніколи не буде моїм...