Розділ 5. Соломія

 - Солю, а ти чого храмаєш? - здивовано глянула на мене наша старша медсестра Надія Михайлівна, - М'язи покрутила чи що? 

 - В ДТП потрапила, - відповіла я ставлячи рюкзак до шафки. 

 - Що!? Дитино!? Ти зараз пожартувала!? - Надія Михайлівна аж зблідла. Мало того вона ледь не впустила стерилізаційну коробку з інструментами. 

 -  Нічого страшного. Все ж обійшлося, -я розвела  руками. А потім почала витягувати з шафи свою змінку, - Тільки от вдарилася, - кивнула я на свою ногу, - Та ви не хвилюйтесь. Ось зараз перевдягнуся і кулею в маніпуляційну. Ну майже... - всміхнувся я. 

 -  Як це сталося? - все ще не могла прийти до себе моя начальниця. Вона дуже добра та чуйна людина, а ще ставиться до мене як до власної дитини. 

Надія Михайлівна поставила стерилізатор на стіл, б'юсь об заклад, що вона вже забула що ті інструменти потрібно віднести в хірургію. 

 - Дуже швидко, я навіть не одразу зрозуміла, що сталося, поки не стало боляче я на якусь мить втратила свідомість. 

 - Де ти вдарилася? -  Надія Михайлівна підійшла до мене, та взявши мене рукою за підборіддя уважно оглянула. 

 - Лівою ногою, та корпусом, - видихнула я. 

 -  Запаморочення чи нудота є? 

 -  Ні, - я заперчливо похитала головою. 

 -  Солю, давай Ярослав Васильович тебе огляне, - запропонувала вона, дивлячись на мене з недовірою, - Мало, що може бути : внутрішня кровотеча, чи забій органів. 

 -  Та мене тільки нога поболює от і все, - вперлася я. 

  - Соломіє, не переч старшим. Хутко пішли, поки Ярослав Васильович ще вільний бо потім в нього операція на кілька годин. І, що у водія навіть клепки не стало, щоб викликати швидку?  - обурювалася жінка. 

 - Він, хотів. Але я сказала, що це зайве. 

 -  Солю, Солю... - похитала вона головою, - Як можна бути такою безвідповідальною. А ще майбутній лікар. Ходімо до хірурга, горе ти моє. 

Після двадцятихвилинного огляду у Ярослава Васильовича, та направлення на рентген мене відправили відпочивати додому. Хірург сказав, що я народилася в сорочці й мені страшенно пощастило, але все одно потім також насварив за безвідповідальність. Нічого страшного він не виявив. Рентгенівські знімки також нічого не показали. Мене боліла тільки ліва нога та трохи нила рука. Мені виписали знеболюючі і веліли до наступного понеділка на роботі не показуватися. 

Я була зла сама на себе. Хотілося допомогти дівчатам, бо знаю як їм зараз нелегко, а так доветься відсиджуватися на лікарняному, і це при тому, що у нас в терапії аншлаг. От тобі і перше вересня! 

Мені нічого не залишалося, як поїхати додому. Доплентавшись до метро, я сіла в напівпустий вагон. В голові мільйон думок і всі про нього... Про Марка. Від коли ми попрощалися, я всюди бачу погляд його очей, кольору осіннього неба, такого як зараз, коли на ньому ні хмаринки, та все ж воно недосяжно високе, і в ньому є неуловима печаль. 

Не знаю чому, та мені здалося що цей Марк, хороший хлопець. Незважаючи на гроші та статус. В ньому буквально все говорить, що він із сильних світу цього. Такий впевнений, брутальний - поганий хлопець у всій своїй красі. Це в ньому і приваблює і одночасно відштовхує. Якби я провела із ним ще трохи часу, то напевно б закохалася... Та думаю, що це була наша перша і остання зустріч... 

Діставшись гуртожитку я вирішила, що трохи посплю ну хоча б годинку, а потім піду вчити офтальмологію. О! А ще треба супчик зварити, бо щось ми із Ксюхою, все на сухом'ятці. Посьорбавши супу, я пішла спати. Моя підсвідомість на зло мені вперто малювала образ Марка. Як же він міг так запасти в душу? 

 -  Соля... Соля... - я відчула чиїсь руки на своєму обличчі... Ксюша... 

 -  Ксюха? Ти чого? Не бачиш, я сплю, - пробурмотіла я, накриваючись з головою ковдрою. 

 - В чого це ти в розпал робочого дня розляглася? Га? - Ксенія стягнула ковдру і почала мене лоскотати. 

 - Ай! Перестань! Це протизаконно! Я ж боюся лоскоту! 

Згорнувшись калачиком я намагалась тримати оборону, та подругу це не зупиняло. 

 -  Мене сьогодні травмувати, тому я зараз тут,- сказала я, прикриваючись ковдрою. 

 Ксенія поміняла я в лиці за секунду. Трохи відсторонившись вона здивовано глянула на мене. 

 - Соль, що сталося? 

 -  Сьогодні вранці, коли я йшла на роботу на мене зачепило авто... І, - глянувши на Ксюшу, в якої очі мало не вилізли з орбіт я поспішила її заспокоїти, - Не хвилюйся. Мене оглянув лікар. Нічого серйозного. Лише нога і рука трохи ниють і все. 

 -  Ну, ти даєш подруго...-  Ксюшині великі сірі очі наповнилися сльозами, а нижня губа затремтіла, і в сумі вона стала схожою на героїню аніме. 

 - Е! Не треба плакати! Сам Терновський сказав, що все ок, - я обняла подругу, бо відчула що зараз буде істерика. 

 - Вибач. Я не хотіла... Відпочивай, - сказала Ксюша підводячись з мого ліжка, а потім знову на нього плюхнулась, - Ти щось їла? 

 -  Ага. Там на плиті суп є, - я зручно уклась підібгавши подушку, - Бери поїж. 

 -  Я щось можу зробити для тебе, - задумливо мовила вона, -  Хочеш чаю з цукерками,  я взяла наші улюблені чорнослив у шоколаді. Хочеш? 

На хвилину задумавшись  я відсунула вперед нижню губу і кивнула головою в знак згоди. Ксюня посміхнулася і знову мене обняла. 

Залишок дня пройшов відносно спокійно. Ксенія носилася зі мною як з писаною торбою. Пропонуючи то чергову кружку чаю, то бутерброд. Словом була сама увага та участь. На всі її питання про мою вранішню пригоду, я лише відмахувалася, і що хочу скоріше все забути. 

Я саме читала про м'язову патологію апарату ока, як Ксюша влетіла в кімнату збуджена та радісна. 

 -  Знаєш, що сталося? 

 -   Принц Гаррі сказав що кидає Меган і одружується з тобою? - я почала сміятися прикриваючись підручником. 

 -  Солю! Не кепкуй з мене! - подруга склала руки на грудях і задерла носика. 

 -  Я й не думала. Розказуй, що сталося. 

Ксенія миттю підлетіла до мене з широкою пасмішкою.