Розділ 3. Соломія

 -  От, як, я, могла проспати той будильник!? Як!? - зла сама на себе. Бігаю по кімнаті, шукаючи джинси. Хотіла вдягнути сукню, в честь початку навчального року, хоч перше вересня, мені доведеться пропустити, тому що сьогодні моя зміна на роботі. Точніше, не моя, та, ситуація, така, що хтось з дівчат пішов на лікарняний, а у відділенні аврал, тож мене попросили допогти в маніпуляційній. Я, мала попрасувати сукню ще з вечора, та одне, друге, і так замоталася, що це геть вилетіло з голови. 

Ми, з моєю сусідкою Ксюшею затіяли зробити в нашій кімнаті перестановку. Але, поки узгодили всі "дизайнерські рішення" було далеко за північ. Я, просто провалилася в сон. І от, зараз пів на восьму ранку, і в мене складна дилема:чи поснідати? Чи попрасувати сукню? Чи помити голову? Я вибрала останнє. Бо щось перехопити, я зможу і на роботі, тай сукенка, мені не дуже то й треба, все одно у формі буду. 

 -  Ксюш, джинси мої не бачила? - запитую у подруги, яка сонно потягується на ліжку. 

Ксюха потерла очі, скривилася і шморгнувши носом вказала рукою на стілець коло вікна:

 -  Там... - позіхнула вона. 

 -  Що? Там? - розвела я руками. 

 -  Джинси-и... Ммм... Дурко... 

 - А, точно, - піднявши махровий халат, я побачила свої улюблені світлі джинси. Я, кинула їх з вечора туди, а потім зверху полетів халат, - Дякую, - моя посмішка сягала вух. 

 -  Ти, на урочисту йдеш? - Ксюха підвелася на ліжку і ліниво потягнулася. 

 -  Ні. З роботи дзвонили. Треба терміново туди, - я, стала перед дзеркалом, щоб розчесати свої неслухняні коси, - Тай, у нас пар толком не буде. Тож, не страшно. 

 -  А, тусити ввечері з групою підеш? - подруга кинула в мене подушкою. 

 -  Блін! Ксюха! - розсміялася я, - Ще не знаю. Це залежить від того, як я впораюся на роботі, - розвела, я, руками й важко зітхнула, - Ти, ж знаєш, що, я, не по гульках. 

 -  Соля, не шукай відмазок. Тобі, цього разу, не відвертітися, - подруга грізно пригрозила пальцем, Якщо, не прийдеш, то ми привалимо до тебе на роботу. Ти, ж знаєш наших? 

 -  Ок. Постараюся вирватися, але нічого не обіцяю, - промовила застібаючи гудзики на своїй улюбленій білій сорочці, - Все, сонечко, я побігла. В холодильнику є сирна запіканка. Візьми собі до кави. 

 -  Дякую, Солю. Я, тебе наберу, - Ксенія посміхнулася, і помахала мені на прощання рукою. 

На вулиці нереально крута погода: сонечко, ще так тепло. Не віриться, що вже скоро прийдуть пронизливі холоди, дощі, та осінні сірі тумани. Зіщуливши очі від яскравого світла, я вдихнула повітря на повні груди. Сьогодні буде особливий день. Щось має статися таке, навіть не знаю. Моє життя вже не буде таким, як раніше... 

Пройшовшись по вулиці, я попрямувала до пішохідного переходу. О! Відразу зелене світло, точно мій день. Та, не встигла, я дійти до середини переходу, як щось важке вдарило мене в бік і сильний, пульсуючий біль пройшов через усе тіло. Не маючи сили триматися на ногах, я впала на землю, і перед очима все поплило. На якийсь час, я, втратила свідомість. 

Я, отямилася від ніжного доторку чиїхось жорстких пальців на моєму обличчі. Низький, оксамитовий, чоловічий голос біля мого вуха благав мене отямитися. На якусь мить, я, зовсім випала з реальності. 

Розплющивши очі, перше, що, я, побачила - обличчя доволі гарного хлопця, особливо очі. Вони такі ж сині, і так схожі на мої. 

 -  Як, ти? - схвильовано запитав хлопець. Було видно, що він дуже переживає. 

Швидко оцінивши свій стан, наскільки це було можливо, я зрозуміла, що можу рухатися, і це вже був великий плюс. 

Я, спробувала підвестися, та мені забракло сил. 

 - Я викличу швидку, - почувся ще один чоловічий голос. Інший хлопець також опустився на біля мене на коліна. Теж доволі симпатичний. 

  -  Ні. Не треба. Все добре. Я, лише сильно вдарилася, - я, намагалася заспокоїти хлопців. 

Вони обоє, так метушилися, не знали з якого боку підійти, і як втішити мене. Нарешті, той хлопець, на колінах якого, я, лежала підхопив мене на руки. Я, помітила, що руки незнайомця вкриті узорами тату. Були різні надписи й символи. 

Хлопець дуже обережно пригортав мене до себе. Поклавши голову на його груди, я чула як сильно в нього б'ється серце. А ще, він такий теплий. 

 -  Пробач, мені. Я, не помітив тебе. Не розумію, як так сталося, - винувато промовив він. 

 -  Все добре. Треба було дивитися по сторонам - відповіла, я. Дивно. Та, я, чомусь відчувала себе винною у тому, що потрапила йому під колеса. Я, бачила, що хлопець щиро розкаювався. 

 -  Алекс, відкрий задні дверцята будь ласка, - попросив він свого друга, і той кинувся їх відчиняти, а потім обережно поклав мене на шкіряне сидіння. 

Машина в хлопця, не з дешевих. Мені, навіть страшно подумати скільки вона коштує. Мабуть, цілий статок. В салоні пахло шкірою та дорогими чоловічими парфумами. Ці обоє, точно не з простих смертних. Значить, я, потрапила під колеса мажора. Цього мені не вистачало...

Отже, хлопця який мене збив, звуть Марк. Він високий блондин з синіми очима,  а скуйовджене волосся, та сережка у вусі додавали хлопцю брутальності. По його впевненому виразу обличчя, було зрозуміло, що він має від життя все, що хоче. 

Марк час від часу поглядав на мене в дзеркало заднього виду, коли ми зустрічалися поглядами, моє серце зривалося й падало каменем вниз. В його погляді є щось небезпечне, дике. Відчуваю себе здобиччю мисливця... 

Його друга звуть Алекс. Він симпатичний, накачаний брюнет з виразними карими очима. Досить веселий та безпосередній. Видно, що кайфує від життя. Алекс тільки те й робив, що намагався доторкнутися до мене, а я совгалася від нього туди сюди. Кожен рух завдав мені пекучого болю, та я старалася не показувати цього. І, я, помітила, що приставання Алекса не дуже подобалися Марку. Чи мені просто здалося? 

Марк наполягав на тому, щоб відвезти мене до лікарні. І яким же було здивування хлопців, коли я сказала, що сама працюю в лікарні. Їм було невтямки, як можна поєднувати навчання та роботу. Звісно, їм цього не зрозуміти. Вони мають все. І, точно не знають, що таке жити від степендії до степендії, заощаджувати, їздити на громадському транспорті.