Хочу додому

— Хочу додому...

— Знову? — чоловік підняв очі до стелі, ніби звертаючись до небес. — Уже третій раз цього року. Щось зачастила...

Я замовкаю. Роблю вигляд, що образилась. І знову думаю, згадую.

«Хочу додому». Скільки себе пам’ятаю, ця фраза зривалася з моїх губ зовсім несподівано. І — вдома.

Мені чотири. Я кажу мамі:

— Хочу додому.

Мама місить тісто. Вона завмирає на секунду, а з її очей виплескується тривога — майже відчутна. Мама лякається. І моїх слів, і власної тривоги. Але одразу бере себе в руки:

— Доню, ти ж удома.

Я киваю. Я не хочу засмучувати маму. Вона не розуміє. Втім, я — теж.

Увечері раптом гасне світло, і дідусь запалює свічку. Надворі горить ліхтар, і в його світлі повільно кружляють сніжинки. Пахне горілим сірником. Я нишком торкаюся його язиком — він трохи солонуватий. Час спати. Дідусь несе мене до ліжка. Від його колючої щоки пахне тютюном і трохи - цибулею.

Мені шість. Ми сидимо з татом на порозі бабусиного будиночку. Вуличні ліхтарі давно погасли. У всьому світі — тільки я, зорі й величезні теплі  руки тата. І ще — нічна фіалка. Її густий, тягучий аромат завжди нагадуватиме мені про нього. За життя — колисково-солодкий. Коли його не стане — гострий і болісний.

— Хочу додому.

— Туди? — тато показує рукою на зорі.

Я завмираю. Тато щось знає? Але я досі не знаю, а тому просто мовчки занурююся у його сорочку, що пахне денним потом і одеколоном «Дипломат». Ця ніч — теж мій дім. Я ще не раз повертатимусь до цього вечора у пам’яті.

Мені чотирнадцять. Знову літо. Вечірні посиденьки біля під’їзду. Таємниці з подругами і «Ласковий май». Шкільні дискотеки.

— Хочу додому.

Хто це сказав? Так, це знову я. «Куди це — “додому”?» — уже подумки питаю себе. І знову немає відповіді.

Мені сімнадцять. Він приніс мені мімозу. Три пухнасті гілочки, загорнуті в целофан і зверху — в газету, щоб не замерзли. Мімоза? Наприкінці січня? Це — кохання. Перше.

Хоча, звісно, ніяке це не кохання. Закоханість.

Я тону в ньому. Часом нелюдськими зусиллями змушую себе виринути й законспектувати кілька параграфів з історії або розв’язати кілька алгебраїчних прикладів. Тотожності. Він і я — найвірніша тотожність. Скоро екзамени.

Екзамени? Ось він — мій головний екзамен: його очі. Сірі, як вранішній туман. Біля самої райдужки — темна цяточка, ніби крапля свинцю. Не втонути в них — моє випробування.

— Хочу додому.

— Тобі погано зі мною? — його голос повертає мене до реальності. Він відсувається майже образливо.

— Що? — я не одразу розумію, що знову сказала це вголос. — Ні, пробач, це я так.

По його обличчю ледь помітно пробігає хмаринка недовіри. Чи тривоги? У відповідь я торкаюся його губ і знову провалююсь у сіру глибину його очей.

Моєму синові чотири. Ми читаємо з ним казку про Оле-Лукойє. Він засинає. Я стою в темряві біля вікна. Дивлюся на жовті квадрати чужих вікон.

Скоро повернеться з роботи чоловік. Треба поставити чайник.

Раптом:

— Хочу додому.

Та що ж це таке?!

Захожу у ванну кімнату. Стаю перед дзеркалом і довго дивлюся на жінку у відображенні. Шепочу їй:

— Куди? Куди ти хочеш? Де оте твоє “додому”?! Чого тобі бракує?

Коли це закінчиться?

З дзеркала на мене дивляться чужі очі. А мої губи промовляють:

— Потерпи. Ти знаєш. Просто не пам’ятаєш. Уже недовго.

— Коли?

— Усьому свій час.

На ватних ногах я повертаюся до сина. Обіймаю його, сонного. Мені страшно.

Я перестаю розуміти, де я — всередині чи зовні.

Я лечу. Як завжди: розкинувши руки, не докладаючи видимих зусиль. Темно. Лише іноді — спалахи вогнів, ніби я — швидкий поїзд, що пролітає повз крихітні станції, яких немає у маршрутному листі.

І ось я, здається, на місці.

Я чую чиїсь голоси, але не можу розібрати, про що вони говорять.

— Де я?

— Ти вдома.

Голос нізвідки. Тихий. Спокійний. Чоловічий? Скоріше, чоловічий. Здається, в цьому голосі — весь спокій і мудрість Всесвіту.

Мої очі звикають до темряви, і поступово я починаю розрізняти силуети. Пахне чимось дуже знайомим... Флокси? Мімоза? Іриси? Чи... нічна фіалка?

Мені стає так добре, так спокійно, що хочеться сидіти так, схрестивши ноги, дивлячись на розмиті постаті, ловлячи запахи дитинства, Землі...

Стоп. Що значить — «Землі»? А я де?

— Де я?!

— Вдома. Ти вдома. Ти ж хотіла, пам’ятаєш? Завжди хотіла.