ГЛАВА 13 ПРО МОЮ УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ

Так, я не можу похвалитися великою зарплатою, але свою роботу я люблю, вона мені приносить задоволення. Переконала малюка, що він важлива частинка Всесвіту – і його очі запалилися впевненістю, а в мене всередині розтеклося приємне тепло. Так хороше! Повернула дитині, що замкнулася в собі, її стимул до життя – і відчула себе доктором, у якого операція вдалася. Відволікла ігромана від комп'ютера та соцмереж – ще одне досягнення. Треба ж дітей у реал витягувати, бо вони там, у віртуалі, пропадають. До речі, головна "болячка" діток ХХІ століття – ігроманія! Звичайно, гноми, ельфи, дракони та можливість проживати не одне життя, повставати з попелу, як Фенікс, – це круто, сама якось погралася, відчула кайф на всю котушку. Так загралася, що втратила відлік часу. Але ж постійно так не можна, а дітям хочеться. І затягує, як наркотик.

Хочу зізнатися, дитячий психолог - це подвійний психолог: і дітям допомагати доводиться, і дорослим. Причому, з дітьми простіше. Як на мене, діти розуміють швидше, але багато хто вважає це непосильним завданням. Звичайно, набагато простіше, коли прийшла доросла людина, сіла на канапку і почала виливати душу. Діти так не роблять. Комусь компанію потрібно організувати, з кимось помалювати, з кимось мультик подивитися, пограти, щоб розговорити, і не факт, що з першого разу.

Відразу обмовлюся, тести не люблю і вважаю це скучною скучністю, роботою для відводу очей. Багато разів чула: «Прийшли ми до такого психолога. Вона з нашим Мишком (тут ім'я може бути будь-яке) і такий тест пройшла, і такий собі, і чоловічків рахували, і хмаринці ім'я давали, відповідали на запитання…» І що? Да нічого! В принципі, тест - хороша штука тільки при діагностиці проблеми, а далі - непотрібний баласт, запозичений з дуже розвинених країн, де проблеми не того рівня.

Якщо у нас люди звернулися до психолога, то це означає, що сталося щось взагалі незрозуміле, з розряду «капець!», а в дуже розвинених країнах засмутилося дитя, що не таку, як хотіло, іграшку купили, все – плановий візит до ОСОБИСТОГО психолога. У нас такі проблеми тато, пардон, буває, і мама, ременем вирішують. Причому – успішно! Діагностика приблизно така: «Ти очманів? Зовсім з дуба на кактус? Де я таке візьму? Знаєш, скільки коштує? Не знаєш і знати не хочеш? Зараз дізнаєшся, бісове створіння!» І понеслася народна педагогіка з додаванням лозини, кропиви, ременя, віника… Ото що під рукою  опиниться, так батьки креативити і будуть. Бо ще з свого дитинства пам’ятають, як їх вчили. А воно ж досвід поколінь – то ух,як міцно сидить у генах! Та що я вам кажу, самі знаєте.

Мене взагалі завжди дивували не діти, а їхні батьки. Дуже нервовий, нетерплячий і смиканий народ, який постійно експериментує зі своїми чадами. Діти у свою чергу теж відповідають взаємністю. Тато щось учудив, син подумав, бац – і теж здивував, загнав предка в ступор так, що той побіг шукати психолога. Кого має лікувати психолог? Спочатку тата, а потім послухати і дитину для різноманітності. Я завжди готова до того, що версії не співпадуть. А якщо ще долучити думку мами, то мозок може від такого напруження вибухнути і вилізти з черепної коробки – там затісно.
Якось прийшов до мене тато восьмирічного босяка, що бився з кожної нагоди. Звичайно, якщо послухати тата, то він привів свого сина до мене, бо сам збирався йому руки та ноги переламати. Мама вважала, що її Сашенька - справжній хлопчик, герой, вміє за себе постояти, а всі довкола винні та погані. Чому  прийшли до психолога, якщо все так добре? Сашеньку днями сильно побили, дівчатка. Перед зустріччю із Сашенькою вже боялася, а раптом і мене поб'є. Дивлюся, нерішуче бочком увійшов маленький худорлявий капловухий хлопчик і допитливими очима почав вивчати мій кабінет, мабуть, шукав знаряддя тортури. Розумію інтуїтивно, настращали  хлопця заздалегідь. Хто? Тато з мама! Ті можуть!

Пів години розмови з татом, і той зрозумів, що син у нього нормальний, а те, що він б'ється, то його ж недогляд і особистий приклад: тато сам ледве що – у бійку. То яким має бути син? Власний приклад батьків – то діагноз. Для батьків. Дітей ще можна перевиховати.

— Ви скажете, що мені робити, коли він буйний? Якщо бити не можна? – не вгавав тато.

— Або видалити його з  епіцентру події, або прибрати глядачів. Мовчки підніміть сина на руки і понесіть подалі. І тільки коли заспокоїться, розмовляйте та виховуйте. Кричати та бити не треба, не допоможе. Затаїть образу, виросте і вас віддубасить. Це я вам гарантую. Принцип сіамської кішки.

А хлопченя мені сподобалося. Він чесно зізнався, що не здатен керувати своїми нападами агресії. Довелося вчити його альтернативі бійки.

— Ти пробував побити подушку? Якось влаштуйте з татом бої подушками. Добре розряджає.

—    А у школі? – уточнював Сашко. – Там нема подушок. Що бити? Чи кого?

—    В школі? Не треба бити, ти ж не аботген чи неандерталець? Поричи, як лев, потопай ногами, вирви аркушик паперу і в куточку десь розірви його на дрібні шматочки. Не бійся, що сміятимуться, зате ти переможеш у собі звіра. Боятимуться? То нехай! Будь загадковим. Диваком бути не страшно, це прикольно. Звідки знаю? Сама така була в дитинстві.

Звичайно, не приховую, найбільший відсоток звернень до психолога – це допомога у комп'ютерній залежності. І тут батьки виявляють увесь свій потенціал фантазії.

—    Що робили? – питаю, щоб знати, який  бзик ще й після них виправляти.

—    Спочатку поставили пароля, але синуля якось вирахував, довго радів, що хакер, потім видалили іграшки ... Далі налякали тітчиною короткозорістю ...

—    Чим ще лякали?

—    Сліпотою, що комп'ютер викинемо...

І  як тут можна працювати, якщо поверх композалежності ще купка фобій улюбленими батьками сформована?

Є ситуації, коли дитина зовсім не потребує психологічної допомоги, але її вимагають батьки. Терміново!

—     У чому проблема?

—    Тягне до хати тварин!

—    Прекрасно. Ваша донька хоче щось живе та рідне, вірне та м'яке, – не бачу проблеми.