ГЛАВА 12 КУРСИ або МИ ВПОРАЄМОСЯ

На Юльку танкоподібно наїздити було не можна. По-перше, подруга, єдина і рідна душа, яка розуміє і пробачає усі мої закидони. Після Ваньки, звичайно. Стаса не беремо до уваги, він чоловік, то особливий статус. І не родич, але капець, який  рідний: дихаєш з ним вунісон, дивишся в одному напрямку, думаєш приблизно про одне й те саме, спілкуєшся майже телепатично. Прямо, як дельфіни в океані. Але повернемося до Юльчиних косяків. Ну, хто святий, хто не помиляється? У всіх свої таргани і рота комашок дивних, дисципліна просто різна, у кого казяться, а у кого маршем крокують вздовж звивин. Не могла я  наїхати на Юльку, бо їй ось-ось треба було народжувати. Ворона вороні око не виклює. Тут треба було делікатно, бо змовчати ж теж не вийшло.

— Юль, а я на УЗО була, - зав’язала телефонну інтригу.

— То як? Усе добре? 

— Ага. Якщо не  брати до уваги, що узист переконує, що у мене в пузі хлопчики. Аж три, прикинь!

У слухавці запанувало довге мовчання. Потім почула збентежене:

— А узист не міг помилитися? Мені Таньку до самих пологів хлопчиком  вважали через велику пуповину. Ми з узисткою навіть  парі уклали на шоколадку.

— Та начебто не мав помилитися, апаратура німецька. А ти? Юль, як ти зрозуміла, що дівчатка? Що тобі побачилося?

— Дак ти у рожевій колясочці їх возила, ковдрочка рожевенька, конверти рожевенькі й капелюшки червоненькі. Хіба ж так хлопчиків одягають?

— А коляска рожева з фіолетовими плямами? – уточнюю.

— Ага. І сумочка така на кермі  висіла фіолетова, - підхопила опис видіння Юлька.

— І конвертики з білими рюшиками? – до мене почало доходити, як до жирафа у спекотній саванні.  У нього  шия довга, доки інформація до головешки доповзе, часу багацько мине.

- Точно… - перелякано відповіла Юлька.

Так, це були речі, подаровані після того, як вийшла передача «Швидкий  ремонт». У чому прикол? Я зрозуміла, тепер поясню усім. Ми самі  змоделювали  майбутню ситуацію, яка аукнулася у теперішньому часі, заплутавши остаточно. Вийшло замкнене коло. У ефірі сказали, що дівчатка, нам надарували усього дівчачого, а стать – не та! То ми, не викидати ж речі, так і  одягали у червоно-рожеве, так і катали у тому, що подарували. Малим же ж байдуже, якого то все кольору. 

Гірше всього, що дитяча кімната була зроблена в стилі « А ля принцеса». Ми із Стасом  вирішили  усю цю рожевість не чіпати до наступного УЗО, яке мало б підтвердити остаточну стать наших малюків. Складніше за все було сказати Єві, що це будуть не лялечки, а лялюни. Дівчинка так була обнадієна, готувалася по повній програмі. Увечері прибігала до мене, гладила пузо і розмовляла з Дашею, Сашею і Машею…

Недарма в народі існує прикмета –  не купувати нічого до народження. Наш приклад наочний. Поспішиш –людей насмішиш. І себе теж розважиш.
Почуваючись трохи краще на екваторі своєї вагітності, йшов 19-й тиждень, вирішила трохи попрацювати. Мені реально не вистачало спілкування та руху. Застій – це не для мене. Я люблю, коли довкола все кипить, вирує і обіцяє вибухнути, бажано гарним таким феєрверком, щоб усі пораділи.

—    Стасе, я хочу попрацювати, а то відчуваю - тупію і потихеньку деградую, - закинула вудку і приготувалася до дірявого черевика.

—    Здуріла? Ми з Карповичем ( це директор приватного центру, в якому я працюю) вже перетерли все. Сиди і не рипайся! – Стас згадав, що глава сім'ї, то  не завадило б і покомандувати. Але ж на мені де сядеш, там і встанеш. Вигнала машину, сіла за кермо та спробувала покататися по окрузі. Нормально, пузо ще не заважає, на кермо не давить. А те, що мізки набакир - нічого, навіть краще.

—    Я вагітна, але не хвора. Мені здається, що місяць я можу ще попрацювати. А то втрачу профпридатність, - це я вже казала сама собі, Стас пішов дзвонити Волкову. За здивованим виразом обличчя зрозуміла – Волков на моєму боці.

—    Ну-ну, сходи. Чи надовго тебе вистачить? - ото вміє Волков переконувати. Поважаю. Згадала, як він мене довго обробляв щодо розвантажувальних днів.

—    Якщо не хочеш бути схожою на слоника, потрібно влаштовувати раз на тиждень розвантажувальний день! - і дивиться на мою реакцію. - Добре, слоником все одно будеш. Дітям потрібні вітаміни та перерва від тиску їжі.
Вирішила, що за спробу не придушать. Не розрахувала, що все ж таки проблемно. Хто не в темі, розвантажувальний день – це коли цілий день можна їсти лише до двох кг якогось моторошно корисного продукту. Саме те – яблука. Купа заліза, гарантоване чищення кишківника, та й продукт легко засвоюється. Волков сказав, що якщо в яблуко натикати цвяхів, то заліза буде ще більше. Фіг його розбере, пожартував чи правда. Не стала перевіряти, шоу домашнім влаштовувати, вони й так на мене останнім часом зиркали, як лікар на психа.

Для любителів можна буряк у вареному, тушкованому чи вичавленому вигляді. Його українським жень-шенем недаремно називають – корисний овоч до одуру. Але скільки б його не їв, їсти однаково хочеться. І є ще одна особливість: сеча забарвлюється у червоний колір. Не біда? Я так злякалася, що гикавка почалася. Мабуть, фобія всіх вагітних – кровотеча.

 Свій перший розвантажувальний день ніколи не забуду. Вибір упав на яблука. Ранок пройшов у режимі «Нічорта не хочу. Хто чіпатиме – отримає головний біль на весь день». Три яблука я ледве заштовхала в себе. Вранці я не дуже тяглася до їжі. Апетит нагнав телевізор. Улюблений серіальчик тут ні до чого, реклама – бич усього двадцятого, а заразом із ним і двадцять першого століття. Виявляється, стільки реклами різної їжі, що слиною можна подавитися. Вимкнула, не витримала такого знущання. Вийшла у двір на свіже повітря. Запах шашликів від сусідів загнав мене у будинок назад. Сусіду закортіло саме цього дня шашлики смажити. Дико захотілося їсти, але не яблука, а все-все-все і багато-багато. 

На обід я з'їла шість яблук замість ліміту в чотири. До речі,  з'їла без відходів. Ну після яблука зазвичай залишається огризок. Не залишилося навіть насіння. Черв'ячки позаздрили б такій ненажерливості. На вечерю я до яблук додала шматочок, п'яту частину буханця, якщо чесно, хлібця, щоб з голоду не померти. Поївши, якщо це можна назвати їжею, я зателефонувала Стасу: