ГЛАВА 11 ХТО-ХТО В ПУЗІКУ ЖИВЕ?

І знову про їжу, вибачайте. Бо з шістнадцятого тижня з'явилася вона – ПЕЧІЯ! Звідки я так точно знаю? Ні, не поспішайте хвалити мою пам'ять. Волков змусив вести щоденник та всі відчуття туди записувати, майже погодинно. Сказав, що знадобиться не лише йому, а й мені – мемуари писати на старості років. Це  у нього жарти такі. Але ж у кожному жарті є часточка істини. То я почала готуватися до написання мемуарів.

— Тільки я тебе благаю, цензурно! – просив Волков. -  Не забувай, що ти розумна жінка із вищою освітою. Тренуй терпіння, це тобі дуже знадобиться.

А тепер на хвилинку. Про терпіння. Грудень, переддень Нового року. Стіл ломився від страв, а я сиділа і давилася слиною, тому що більшу частину всього наставленого (та що там велику, всю!!!) мені було їсти НЕ можна. Надовго мого терпіння не вистачило, і скумбрію я таки з’їла. Ні, це було схоже на проковтнула. Печія не змусила на себе чекати. 

Особисто мені від печії допомагало молоко. Багато молока. Це раніше у мене був сніданок, обід та вечеря. Тепер я їла мало, але часто. Це як у відомому анекдоті, "Скільки разів на день ви їсте?" - "Один! Цілий день." Хоч би що з'їла – запити молоком, як «отче наш» прочитати, про всяк випадок тричі. Молоко плюс риба, знаємо чим закінчиться. Хто нає, а хто і не дуже. Тому Новий рік був веселим, пам’ятним і багатообіцяючим, адже де його проведеш, там цілий рік і будеш. Я – в  туалеті) Не сумнівалася у перспективних планах на рік  ні секунди.

А потім, після Різдва, як потягло на зелень, то ховайтеся всі в кукурудзу, там не видно, а хто не встиг – у лопухи, там є чим прикритись. Кріп та петрушку їла, як раніше шоколадки. До вагітності хто б пучок кропу запропонував з'їсти, я б йому відповіла, як домовеня Кузя з мультика: «Це я не їм, я не козел!» Тепер я нагадувала собі козу, що мило уплітає кілограм так точно зелені на день. На всіх підвіконнях біля кімнатних квітів стояли вазони, в яких було посіяно кріп, салат і шпинат.

— Я скоро сама даватиму молоко! – жартувала.

— Будеш! Як народиш, так і будеш, – нагадував Стас.

Волков просив не проґавити той момент, коли діти почнуть штовхатися. То було важливо для якихось там розрахунків. 

— А чи не рано? – начиталася книжок, на кшталт підкована теоретично.
— Коли одна дитина і перша вагітність, то за двадцять тижнів можна почути перше ворушіння. Але ти відчуєш раніше.

Ставати на ваги я вже панічно боялася – нові кілограми спричиняли «приємні» коментарі Волкова. Я йому пристойно набридла, але найбільше перепадало Стасові. Варто було його мобільнику запищати: «Ля-ля-ля, ля-ля-ля, кохана дзвонить,» - він уже смикався, як епілептик.

— Катю, що знову?

—    Тягне низ живота. Приїжджай!

Їхав. Віз до Волкова. Той мацав, вів на УЗД, перевіряв, заспокоював і відправляв додому полежати та подумати про приємне. Але гірше, коли Стасу дзвонила Єва:

—    Шеф, повний криндець! Ноги в руки і додому. А ще краще на крилах кохання. Твоя дружина закрилася у ванній та плаче. Чого плаче? Приїдеш і попитаєш. По ходу, нашому психологу потрібен особистий психолог.
Стас, як Бетмен, або ще якийсь супергерой, тому що реально швидко), приїздив додому і з розширеними від жаху очима запитував:

— Що? Кровотеча? - мабуть, це була його погано прихована фобія.

— Не каркай! Мені погано. Терміново треба до Волкова. Якісь зелені виділення ... Чим ти мене заразив?

—    Вагітністю, Катюша. І не так я, як Волков, - іронізував Стас. Він звик до моїх наїздів та реагував адекватно.

Волков мене оглядав, зважував, традиційно коментів з приводу ненажерливості відважував, вимірював тиск і ставив остаточний діагноз:

— Житимеш! Діти також! Погладь животик і перепроси перед дітьми, а головне у  чоловіка пробачення не забудь попросити. Замучила ти його зовсім. Він тебе покине, дограєшся.

— Нехай спробує, я його прокляну і дітей залишу йому, - це так, побурчати, нікого я не збиралася проклинати, а діти мені й самій були потрібні.
Чим більшим ставав животик, а збільшувався він шаленими темпами, тим складніше мені було увечері зручно вмощуватися в ліжку. Я ж любила спати на животі, а на боці мені що на лівому фігово було, що на правому, як принцесі на горошині – усе муляло. Поки засну, покручусь-поверчусь. Звичайно, Стасу поруч некомфортно. Якось я так крутилася-крутилася і раптом зрозуміла, що відчуваю ворушіння. Легке, м'яке, ніжне, але ворушіння всередині. Ні, цього разу не гази по кишках блукали, шукаючи виходу. Це було ворушіння дитини. Від щастя я аж скрикнула. І розбудила Стаса.

— Кать, сну сьогодні немає за розкладом, я правильно зрозумів? Повний місяць? 

—    Який сон, який місяць? Дитинка поворухнулася!

– Де? - підірвався, почав гладити мій живіт, притуляти своє вухо, але там таке клекотіння у кишках, бо  чайка напилася, що хрін з два що розбереш.

—    Ти ще тонометром послухай, - пожартувала, але Стас сприйняв як керівництво до дії. Побіг до зали, знайшов тонометр, у нас в будинку такого добра аж три штуки, слухав, блаженно либився.

Зазвичай вагітні впадають у період так званого «гніздування»: усе миють, прибирають, облаштовують, примарафечують. У нас було все навпаки. Гніздуванням займався Стас, причому, дуже активно і без зазріння совісті припахавши друзів. Стас попросив Гошу, а Гоша відкопав десь знайомого дизайнера, який працював на телебаченні. Кіношникам потрібно було зняти передачу "Швидкий ремонт". Темка дозріла миттєво – «Дитяча для трьох».

— Вам же все одно, що тут нагородять, аби нагородили, і це було схоже на дитячу, - агітував Гоша.

— В принципі, так, - погоджувався Стас.

— Кать, а ти як? – Гоша завжди питав мене. Він жінок поважав, виховувався у добрій єврейській родині правильною мамою.

—    Якби я мала мільйони, то викаблучувалась, а так – валяй. Гірше, ніж є, все одно не буде. Якщо що, то ми потім переробимо.
По-перше, нам це нічого не коштувало, окрім того, що довелося терпіти знімальну групу. Не так терпіти, як розважати. З цим чудово справлявся Кеша, у оператора аж гикавка нападала, коли папуга в об'єктив заглядав і хрипів: «Ку-ку! Сумно? Кеша приперся! Буде парад!» і крокував реально, як при параді військові, задираючи лапки.