ГЛАВА 7 ЯК ВИМКНУТИ НЮХ?

Перші місяці моєї вагітності пройшли під девізом: «Нудить, смердить і дико хочеться спати!» У своєму фіолетовому плюшевому костюмі з капюшоном я нагадувала ведмедика в сплячці, що періодично прокидається, щоб поїсти, порухатися, бо лікар велів, і поспілкуватися з такими ж нещасними з інших палат для різноманітності свого існування. Якщо пощастить заловити лікаря  – понабридати питаннями Волкову. Якщо раніше я могла бігати цілий день, як електровіник, і навіть увечері мене не одразу хилило на сон, то тепер я ледве дотягувала до обіду, їла, як сонна муха, – і баїньки хоча б на годинку. Відчуття – бабулька на пенсії, енергії нуль, бажань – маса, але їх реалізувати сил немає. 

Іграшка з розрядженим акумулятором, яка не знає, де б зарядитися. Заспокоювало одне – так буде не завжди. Скоро все минеться. Мені обіцяли.

Про токсикоз я розповіла, зі сплячкою зрозуміло, а ось на фіг природа підсунула вагітним таку «мульку», як зіпсований нюх, я довго не могла зрозуміти. Прозріла, коли вже вдома опинилася.

Як же дико смердить світ, коли ти вагітна! Якщо хтось читав постмодерністичний, коротше, сучасний роман Патрика Зюскінда «Парфумер», то ось усе, що автор описав щодо смердьожу в середньовічній Франції, випробувала особисто.

Дозволю цитатку з романчика, щоб мій стан був зрозумілішим: «У містах того часу стояв сморід, майже неймовірний для нас, сучасних людей. Вулиці смерділи гноєм, двори смерділи сечею, сходи смерділи гнилим деревом і щурячим послідом, кухні — поганим вугіллям і баранячим салом; непровітрювані вітальні смерділи пилом, що злежався, спальні — брудними простирадлами, вологими перинами і гостро-солодкими випарами нічних горщиків. Люди смерділи потом і непраним одягом; з рота в них пахло зубами, що згнили, з животів — цибульним соком, а з тіла, коли вони старіли, починали пахнути старим сиром, і кислим молоком, і хворобливими пухлинами. Смерділи річки, смердили площі, смерділи церкви, смерділо під мостами та у палацах. Смерділи селяни і священики, підмайстри і дружини майстрів, смердів весь дворянський стан, смердів навіть сам король — він смердів, як хижий звір, а королева — як стара коза, взимку та влітку.» Ну як, відчули сморід звідусіль? Приблизно так почувалася я, і то цілий день. А взагалі, книга не про сморід, а про геніального маніяка Гренуя, який для створення шедевральних парфумів убив 25! дівчат.

Злий геній, коротше, якого ніхто не любив, ось він і озвірів. Друга назва книги "Запахи". Цікавий роман, але читати під час вагітності його протипоказано з багатьох причин. А що читати, я трохи згодом розповім. 

  Раніше, до вагітності, я була схиблена на парфумерії. Тепер же якщо я десь на якійсь медсестрі вчувала навіть легку туалетну воду – все, тікала далі, ніж бачила. А якщо це ранок, тоді гасіть світло і вмикайте сумну музику. Ні, не танцювати, під неї вити зручно.

Мені смерділо все: люди, продукти, постіль, випрана їдким порошком. Я навіть почала із задоволенням їсти лікарняну їжу.Згодна, вигляд у неї, м'яко кажучи, не їстівний. Сіра незрозуміла консистенція, яка називається куховаркою «каша-розмазня», здоровій людині здасться дивною. Відверне від таких харчів стовідсотково. А я дуріла, бо вона не смерділа, нейтральна така страва. Синє пюре та омлет із яєчного порошку – кошмар кулінара. Інші породіллі так підозріло на мене косилися, спостерігаючи, як я уплітаю цю дієтичну їжу. При цьому всі знали, що мені харч регулярно привозив Стас, та й Волков підгодовував, якщо чогось попрошу. 
Усе, що віз Стас, Волков перевіряв.

—     Це дикі вуглеводи, - тицяв він на булочку з маком. - Марні для організму, що наганяють масу.

—    Один же  раз можна? – ось припекло саме це, хоч лусни.

—    А це що? Здуріла? – і побачив, а брехав, що зір поганий.

—    Чіпси! Усі їдять.

—    Це отрута! Ти б ще Кока-Коли напилась і тунцем заїла…

—    А це до речі ідея! Тунець!

—    Рознесе!  Для пуза візок доведеться замовляти. Чи бачила Гаврикову Таню з третьої палати? О-от, теж на булочках сиділа. А в неї один, уже чотири кілограми, а їй ще місяць ходити, — лякав Волков. Щодо налякати йому час було присвоювати звання «головний лякач у пологовому будинку».

Їла я небагато у першому триместрі, жор потім напав, як скажений собака: раптово й відбитися не можна, а все тому, що більшість продуктів не проходили мій нюхальний контроль, коротше смерділи. То, виявляється, організм так захищає вагітну від переїдання. 

Але найгірше, що Стас теж смердів. Він тільки підходив до мене ближче, ніж на метр, мене вивертало. Набридлива думка пиляла мій мозок: "Як я з ним житиму, якщо ця вся нісенітниця не пройде?"

—    Що ти пшикнув на себе? - спершу подумала, що облився туалетною водою.

—    Нічого. Я в курсі, що тебе верне від усього. Може, мило? Треба буде на гліцеринове перейти, — міркував і обнюхував себе.
Мило? А для мене сморід, як із громадського безкоштовного туалету, який не прибирали рік. Коли мене виписали додому, я ганяла Стаса в душ по п'ять разів на день.

— Я вже такий чистий, як рулон стерильної вати, Кать, - жартував Стас. 

— Ти – чистий, але я відчуваю десь шкарпетки! – як заправська нишпорка, я знаходила ці шкарпетки, і господар отримував догану по п'яте число. За час моєї вагітності Стас навчився прати шкарпетки одразу, як тільки знімав. І ноги мив одразу. Як китаєць: увійшов до будинку – вимився сам і виправ усі речі.

- Як вимкнути нюх? – питала я Волкова. Той зрозуміло мружився і видавав медичну маску.

- Або так, або потерпіти!

Терплять - це коли годину, кілька годин, пару днів, а якщо довго кепсько-паршиво? Це покарання.

- У вагітних бувають нюхові заскоки. Гормони, коли загострюється органолептика, - видав Волков, коли я запитала, а чи не клініка настає, бо цікавилася, в інших такого «щастя» немає. А що, зараз нюх відмовить, а там і склероз на підході, який підганяє шизофренія. Хоча склероз - зручна хвороба, нічого не болить, і щодня новини.