ГЛАВА 4 АНАЛІЗИ

У липні Волков повернувся з відпустки і запросив нас зі Стасом для ознайомчої бесіди, щоб вирішити усі питання з двох сторін. Зі Стасом вирішувалося питання оплати процедури, зі мною – наскільки для мене вся ця «санта барбара»(Прим. Автора –дуже довгий серіал із заплутаним мелодраматичним сюжетом) важлива, тому що від звичайного запліднення сильно відрізняється.

Незабаром я зрозуміла, що Волков живе за принципом: "Здорових людей не буває, бувають недообстежені". І ось із цього моменту почалося наше зі Стасом обстеження. І головне, з боку Стаса потрібен був лише один аналіз, що підтверджував наявність у його спермі живих пуголовків. А точніше – що вони є, що їх дуже мало і вони повільно рухаються, гальмовиті, коротше кажучи.
А ось я по повній «насолодилася» захоплюючим процесом здачі різноманітних аналізів.

  Волков виписав мені кіпу папірців і з єхидною посмішкою повідомив, що на все про все маю тиждень. Фраза: «Станіслав Дмитрович допоможе!» повинна мене була начебто заспокоїти, але насправді кинула в ступор. Якщо я здаватиму аналізи в лікарні, де працював Стас, там кожна миша, кожен тарган знатиме, чим ми з ним так активно займаємося. В принципі, лікарня й так знала чим, але хоча б не так очевидно. Бо до хронічної голодності мого чоловіка автоматично додавалася ще одна плітка – ми вирішили зварганити бебіка в пробірці. Тому я пометикувала і заявила, що аналізи здаватиму, як усі нормальні люди – в районній поліклініці. Якби відмотати плівку часу та почати знімати кіно про те, як я ставала мамою, то в музичний супровід до мого оскароносного фільму «Хочу бебіка!» потрібно було включити пісеньку Селін Діон із «Титаніка». Саме те! Тільки так зміг би глядач перейнятися тією гамою почуттів, у яку поринула я, порахувавши кількість папірців і прикидаючи, а чи встигну я здати всі ці аналізи не те, що за тиждень, а за місяць?

 Звичайно ж, довкола було хоч греблю гати приватних лабораторій, які доступно  й швидко, а головне без лоботомії (Прим. Автора - колупання в мозку з лікувальною метою) з чергами та талончиками зробили б будь-який аналіз. Тю, а де тоді екстрим? І суто український національний «режим економії», шо в народі зветься  «жлобство», який вмикається не завжди там, де потрібно. Коротше, я порахувала, скільки коштуватиме повний комплект аналізів і вирішила скористатися державною безкоштовною медициною. Ну що ж, скупий платить двічі, я цю мудрість знала, але вкотре на грабельки наступити ніхто не забороняв.

Найпростіші аналізи – це здавання сечі та калу. Але мені здавати сечу довелося тричі. Вперше результати аналізів сечі переплутали з якимось глибоким пенсіонером за дев’яносто років. Волков уважно подивився спочатку на мене, потім на витяг результатів і сказав, щоб здала повторно:

—    Явно не твої, ти для них дуже добре виглядаєш!

 Вдруге результат показав дуже високий білок. Таке «неподобство» Волков прокоментував так:

—    Погано баночку помила! - і провів політінформацію, що треба посуд стерилізувати так само, як банки під час закатування. Типу я колись щось закатувала? Вік живи, вік учись, а дурнем таки доведеться померти, але це не найстрашніше. Казки читали? Там тільки дурням та ледачим щастить.

Були й відверті приколи. Як каже Стас, де б я не взяла участь – скрізь чекай на конфуз, мабуть, карма у мене така чи не тільки в мені проблема. Ось я тільки розповім, як усе було, а ви самі судить: я тут винна чи не я?
Наша районна поліклініка у дні здачі аналізів, а це вівторок та четвер, – дуже багатолюдний заклад, причому контингент різношерстий: бабусі з дідусями (у них хобі таке – аналізи періодично здавати), вагітні на різних стадіях (у кого пузо невелике, а хто і з кавуном) ), діти, налякані до гикавки матусями, які не розуміють, що вони верзуть, коли пояснюють своїм синам, що на них чекає за маніпуляційними дверима.  Один із «шедеврів»: «Там тітка з великим комариком, який з пальчика кров у тебе висмокче»  А ще купка народу з носовими хустинками, від яких усі сахаються, бо ті – потенційні рознощики інфекції, а ні бабусям, ні вагітним хворіти не можна.

Так от лабораторія для аналізів у баночках розташовувалася біля кабінету, де власне і бралася кров. Все продумано: поставив баночки і – вперед, здавати кров! Але весь прикол полягав у тому, що ставити ці баночки потрібно було на стіл, розташований у коридорі, адже дефіцит території в кабінетах, нікуди ставити мікроскопи. А тут ще на кушеточці поряд зі столиком всілися молоді хлопці, яким я мала під ніс фактично поставити свої фекалії. Ну і що, що ці біозразки мого організму у склотарі та прикриті кришечкою? Але через скло видно, що там таке покладено. І чому ж постояти цим хлопчикам не моглось, треба було вмоститися прямо поруч із вернісажем баночок із сечею різного кольору та каламутності, а також каламарчиків із народними фекаліями. Мені стало ніяково. Так, я засоромилася, притаманна мені тоді ще була така риса, тому що любила, щоб все було красиво, акуратно та естетично. Це недоліком не вважається.

Але якщо принесла, то віддати треба ж, інакше що, чекати дві доби тільки тому, що хлопчики либляться і чекають, коли я почну ганьбитися і викладати привселюдно своє г****? Баночка з сечею у мене була по діаметру заклеєна білим папірцем з написом, чиє добро, щоб не переплутали, краще попередити прецедент. Чому ж я такого фокусу не провернула і з другою баночкою, для мене залишилося загадкою.
Після бою шаблями не махають. А ось хороша думка мою голову все ж таки відвідала. У сумочці давно завалялася пачка жуйок. У кожній жуйці, а їх з десяток, вкладено наклейку. Я жуйки швиденько в туалеті розгорнула і наклейками заліпила баночку. Гламурно, а головне, не видно, що там усередині. Всі знають, що там не «Рафаелло», але ж не видно.

Поставила свої баночки на столик, з посудинки, де сеча кришку зняла, а другу, дотримуючись напису над столиком "Баночки з сечею відкривати, баночки з калом - навіть не думайте!", залишила закритою. І з почуттям виконаного обов'язку перед Батьківщиною, сіла в чергу на здачу крові з пальця, обмахуючись пристойною бумаженцією-направленням. Я думала, що все найстрашніше позаду. Розмріялася. А людський чинник?