2

Я перейшла до середньої школи. 

  В мене з'явилися друзі , їх було двоє. Обидві Ані. Я розривалася між ними як могла. Вони зовсім не розуміли одна одну,  але я була рада , що вони в мене є.  Вони знали про мене все, в тому числі і про нього. 

 Тільки через рік я зрозумію , що моя безмежна віра в них була помилкою. 

 Моє життя майже не змінювалось. Сірі будні дні розбавляли тільки коротенькі зустрічі з ним , нажаль ,тільки  очима. 

 В кінці тогож року , я познайомилася з своїм першим хлопцем.  Сашею. 

 Зараз я думаю , що ніколи його не любила , але саме він допоміг мені хоч і не надовго але забути про нього. Хоч ми розійшлися з ним погано , і , мабуть , ніколи більш з ним не заговоримо (і я цьому , навіть , рада ) та всерівне він показав мені , що люди бувають дуже різні , навіть якщо вони тобі мило усміхаються , вони можуть виявитися справжніми гнидами. 

 Коли Саша до мене заговорив , я подумала" Ну і що за дурень ?" Він був доволі наполегливий. Навіть коли я вже забула , хто він такий ,він знову нагадував  про себе.  Я забувала про нього , забувала його ім'я , а він пам'ятав мене. 

Мені тоді було тільки 11. 

Мабуть зараз багато хто подумає " яке кохання в 11? Ти була ще зовсім дитиною, ти ще нічого не розуміла , а так розповідаєш" 

 Так тоді я дійсно майже нічого не розуміла. Та цю історію я пишу , з погляду дівчини якій вже є 15 , в якої є своя думка та погляд на світ , в якої є свої спогади , відчуття , мрії. В якої є як погані так і хороші вчинки. В якої вже є , хоч і малий , та все ж таки досвід. В якої є життя. 

Так от ... Продовжимо. 

В нас з'являлись спільні друзі. Він без тіні страху говорив при всіх , що любить мене. А я нарешті відчула себе потрібною. 

 Звісно цією радістю я ділилася зі своїми Анями. А вони тільки сміялися , і говорили мені в обличчя   " шлюха". Чомусь вони так вважали. Можливо я неправильно тлумачила це слово , або вони приписували йому і ще якісь особливі властивості про які я не здогадувалась. 

 З того часу вони здружилися. Я раділа , що мені не доводиться їх мирити. За тією хвилею радості я не помітила , що стала для них чужою. Для них я була дурною , страшною , поводилась не так , одягалась не так , слухала не ту музику. Я терпіла до того часу доки вони мене не кинули. 

Саша запропонував зустрічатися. 

Мені було 12. 

В дома я була на сьомому небі від радості. А в школі я ледь не ридала від того , що чула як дві мої найкращі подруги обговорюють мене за сусідньою партою. 

 Наша пара протрималась недовго. Близько 2,5 місяців. Він поїхав до рідних , ми щодня переписувалася. Та він мені збрехав. 

 Він сказав , що на нього напали , і сильно поранили. Він втирав мені це протягом місяця. І я вірила , переживала та жаліла. 

 Я намагалася не вірити всьому тому , що про нього казали , переконувала себе , що те все брехня , і доки сама не переконаюсь не повірю. 

 І я переконалася , що все, що я про нього чула ... Правда.  

Цю гірку правду допомогла мені дізнатися мама. Поки мене не було , вона прочитала нашу з ним переписку. І сказала мені , що він бреше. Вона сама запитала в його мами , що з ним. Так правда і відкрилася. 

 Ми ще безліч разів бачились з ним , говорили , сміялися , а я не могла забути його брехні. 

 Я дуже довго вчилася не думати про нього. І разом з тим як я припиняла думати про Сашу , я все більше поверталась до думок про нього. 

 Одна з Ань повернулась до мене. 

Це було на початку 7 класу. Ніби нічого не ставалося. Ніби ми завжди дружили. І вона ніколи мене не кидала. 

 Я вирішила забути про те , що сталось і жити далі. Жодного разу я не нагадала їй про те , що сталося. 

  Зараз я пишу це з іронічною усмішкою. Краще я ще тоді послала її далекою дорогою. Саме вона змусила мене змінитися , стати такою як є. І з одного боку , це добре , а з іншого я б хотіла залишатися в душі тією наївною дитиною , яку майже нічого не хвилює , яка не вміє ненавидіти себе , яка ніколи не замислиться про самогубство, яка любить всіх і все , яка завжди щиро усміхається.