Розділ 8

У нас стосунки не складаються із самого початку. Влада хоче обстригти мені волосся, а я не даюся.

— Ти як семінаристка з цими патлами! — кричить опікунка, в серцях жбурляючи в мене журналом, у якому вона вибрала для мене модну стрижку.

— Якщо дівчинка не хоче, не потрібно змушувати, — м'яко заперечує майстер салону, куди Владислава привела мене, щоб, за її словами, зробити з мене людину.

Я дивлюся з-під лоба, обхопивши руками голову і даючи зрозуміти, що нікому не дозволю доторкнутися до мого волосся.

— Дивиться як вовк, — скаржиться тітка, — ніякої подяки!

— Домініко, якщо ти дозволиш трохи зняти довжину, волосся виглядатиме густішим і здоровішим, — пропонує майстер. — Не бійся, дитинко, я лише обстрижу посічені кінчики.

Нарешті я погоджуюся, мені миють голову і починають стригти. Я уважно дивлюся, щоб не обстригли більше, ніж потрібно, але майстер явно на моєму боці, а не на тітчиному, і ми справді обмежуємося парою сантиметрів.

Влада незадоволено кривиться, хоча весь салон у захваті від того, яке в мене гарне волосся — після того, як його підрівняли, вимили і висушили, воно стало схожим на шовковистий водоспад.

У неї самої коротке каре, і вона хотіла мені зробити таке саме.

Нарешті тітка заспокоюється, їй зробили манікюр, і вона задоволена. Я помічаю, що вона розраховується моєю карткою, але, напевно, так і треба, адже тепер вона мій опікун.

Ми йдемо в магазин, вона вибирає мені одяг на свій смак, але мені нічого не подобається. Вона знову сердиться, але я відмовляюся міряти обрані нею речі, а підбираю одяг сама.

— У дівчинки гарний смак, — каже продавець-консультант, і Влада невдоволено замовкає. 

Ми з продавцем підбираємо потрібний мені розмір, Владислава набирає купу речей і йде в примірювальну.

За покупки вона теж розраховується моєю карткою, і тоді я вже не мовчу.

— Ви купили мені дві речі, а собі сім. Чому ви розрахувалися моїми грошима? — запитую її, і вона зеленіє від злості.

— Ах ти ж нахаба! — вихлюпується з неї отруйне. — Та як ти смієш мене звинувачувати в шахрайстві! Я так витратилася, поки відвідувала тебе в дитбудинку, а тепер ти смієш тикати мені своїми сирітськими копійками?

Я нічого не відповідаю, бо знаю — це марно. Влада має відзвітувати про кожну витрачену копійку, але розмір у нас однаковий, і довести, що одяг вона купувала собі, а не мені, я не зможу.

Увечері я довго лежу без сну у своїй кімнаті, у тій самій, у якій жила до того, як потрапила в дитбудинок. У квартирі не залишилося нічого з минулої обстановки, тут робили ремонт для того, щоб її можна було здавати. Наші речі складені в коморі, і в мене немає ні найменшого бажання їх звідти діставати.

Потім. Коли-небудь потім я обов'язково це зроблю. А поки мені потрібно звикнути, що я більше не в дитбудинку, і мені до сліз шкода, що я не там.

***

Ми живемо з Владою майже місяць, абияк виходить притертися одне до одного, мені навіть починає здаватися, що я зможу її колись прийняти. Сьогодні в мене на третьому уроці розболілася голова, і я відпрошуюся додому.

Влади вдома немає, вона стверджує, що шукає роботу, але як я зрозуміла, на ділі працювати ніхто не збирається. Я лягаю на своє ліжко і непомітно засинаю.

Будить мене гучне грюкання вхідних дверей, я встаю і тільки збираюся вийти, аж тут несподівано збиває з пантелику роздратований голос Влади:

— Ні, ця погань ще в школі. Господи, Германе, якби ти знав, як вона мене дратує. Я вже дні рахую, коли це все закінчиться!

Що відповідає невидимий Герман, я не чую, але холодію від однієї думки, що Влада може мене виявити. Недовго думаючи, пірнаю в шафу-купе і застигаю в куточку під стінкою.

— Так що, ти вже знайшов покупців? Ремонт тут, звісно, стрьомний, але нам же не здавати її, нам продати. Ти не скупися, ціну не накручуй, треба встигнути все провернути, поки Лідка нам в опікунській раді дупи прикриває. Будиночок мені сподобався, така халупа саме те для моєї племінниці. А головне, мені сподобалася ціна...

Я сиджу ні жива ні мертва. Розумію, що йдеться про мою квартиру. У Владислави в опікунській раді виявилася знайома, яка допомогла їй оформити опікунство, зараз вони продадуть мою квартиру під виглядом поліпшення житлових умов, мені куплять хатинку-руїнку в селі, а гроші за квартиру люба тітонька привласнить собі. Скільки таких історій я наслухалася в дитбудинку!

Мене трясе, я беззвучно плачу, боячись схлипнути, щоб себе не видати. У голові стукає тільки одна думка — щоб Владислава не побачила в передпокої мої босоніжки. Добре, що я поставила їх на полицю для взуття, якби тільки вона виявилася не такою спостережливою!

У шафі я просиділа не менше години, поки тітці не передзвонили, і вона не пішла кудись, попередньо зателефонувавши своєму Герману.

Вибираюся з шафи навкарачки і деякий час сиджу на підлозі, хапаючи ротом повітря, ніби мене викинуло на берег після шторму. Щойно дихання відновлюється, щодуху біжу в передпокій, тремтячими руками застібаю босоніжки і біжу.

До Тимура. Він має мене захистити, він зобов'язаний. Тому що крім нього в мене нікого немає у всьому світі.