Розділ 7

Два роки тому

— Дівчинка! Моя бідолашна дівчинко! — у голосі дамочки навпроти звучать істеричні верескливі нотки, а я здивовано роздивляюся незнайомку.

Це моя тітка. Троюрідна сестра моєї мами. Я її взагалі не пам'ятаю, зате вона, судячи з судомних схлипів і стогонів, мене пам'ятає дуже навіть непогано. Інакше навіщо так побиватися?

— Ну що ж ти як нерідна, Домінічко? — Тетяна Борисівна підштовхує мене до відвідувачки, хоча, судячи з стиснутих губ, моя новоявлена родичка їй не дуже подобається.

— А де ви були десять років? — запитую, впритул дивлячись на Владиславу.

Її звуть Влада, вона схожа на голлівудську зірку, і на моє запитання її брови вигинаються дугою.

— Домініко, дитинко, я ж уже все пояснила!

Ой, звісно ж, три невдалі шлюби, куди там було втиснути шестирічну дитину! Ще й чужу.

Тому що я їй чужа, як би вона зараз не плескала віями і не намагалася вдавати з себе споріднену душу. А я тим більше не намагаюся.

Влада збирається стати моїм опікуном, про що й прийшла мені повідомити. Мені й Борисівні. Вона довго розписує мені, як дружно і щасливо ми з нею будемо жити, а мені стає сумно.

Мені шістнадцять років, у дитбудинку мені залишилося два роки. Потім я стану повнолітньою, і мені не знадобиться опікун.

Але, мабуть, опікунська рада думає інакше, тому що Владислава починає часто до мене приїжджати.

Мене абсолютно не торкають її сльози, які вона періодично починає пускати, згадуючи маму. Вони мені здаються наскрізь фальшивими, як і все, що вивергається з вуст цієї жінки. Вона напрочуд нещира, і мені незрозуміло, чому цього не бачить ніхто, крім мене.

Напевно, Влада вміє справити враження, тому що потихеньку зачаровує всіх, навіть Тетяну Борисівну. Вона тягає в дитбудинок печиво і цукерки ящиками, моїм подружкам нишком підсовує косметику і жіночі журнали з моделями і зі слізливими любовними історіями.

Навколишні дружно починають дорікати мені в холодності та невдячності. Мені, звісно, начхати, але моєї думки ніхто й не питає. Дівчата відверто заздрять, уявляючи, на який рай перетвориться моє життя.

— Якщо хочеш, ми не поїдемо до мене, люба, — самовіддано зазирає мені в очі Влада, — ми житимемо у твоїй квартирі. Там якраз потрібно навести лад.

Я жодного разу не була у своїй квартирі, яка дісталася мені від батьків. Знаю, що її здає адміністрація району, яка виступає моїм опікуном. Мені на рахунок надходять гроші за оренду, я не знаю скільки, але здогадуюся, що щонайменше вдвічі менше, аніж насправді мешканці платять за квартиру.

Але мені байдуже, тим паче що я все одно нічого не можу змінити. Це так несправедливо, що Тимуру, якому я по-справжньому дорога, мене не довірили, а якійсь брехливій чужій тітці віддають. Але до шістнадцяти років я вже твердо засвоюю, що життя і справедливість — це поняття, які як дві паралельні прямі, ніколи не перетинаються.

Сьогодні Владислава забирає мене з дитбудинку. Ми з Сонькою сидимо на подвір'ї й гріємося на сонці.

— Ну як же це, Ніко! — у сотий раз сумно вигукує Сонька і хитає своїми рудими патлами. — Як тебе могли віддати цій вівці?

Якби моїм опікуном став Тимур, я б умовила його і Соньку забрати, знаю, він би не відмовив. Але «вівця» нізащо не візьме Соньку, я навіть питати не буду. Якщо вона хоча б дозволить їй приходити до нас у гості у вихідні, це вже буде перемога. Але чомусь я сумніваюся навіть у цьому.

Влада під'їжджає на таксі, і мені це теж не подобається. Хоча все правильно, нехай у мене небагато речей, але вони є, набралася ціла валіза одягу і підручників.

Зошит я зі схованки не забираю. Не знаю, чому, але я впевнена, що Владислава буде ритися в моїх особистих речах, і я не хочу, щоб вона знала про Тимура. Це моя таємниця, якою я не збираюся ні з ким ділитися, а Влада для мене завжди буде чужою.

Мене проводжають усім дитбудинком. Влада невдоволено кривиться, втім, варто мені на неї подивитися, як одразу ж розпливається в усмішці.

— Усе гаразд, люба? — з перебільшеною увагою запитує вона, дивлячись на мене в дзеркало внутрішнього огляду, а потім посміхається таксисту. — Забрала племінницю з дитбудинку. Вони там як вовченята, непривітні, неусміхнені.

— Нічого, відігріється, — безтурботно киває таксист, а мені хочеться, щоб ми їхали вічно, не доїжджаючи до дому. Я не хочу залишатися з Владою сам на сам. 

Я її боюся.