Розділ 5

Шість років тому

Я сиджу у візку на пірсі і годую чайок. Після того, як мене збила машина, я другий рік пересуваюся за допомогою інвалідного візка. І вже півроку перебуваю в санаторії на березі моря.

Тут усілякі процедури і грязі. Лікарі кажуть, що прогнози хороші і я зможу ходити, треба просто розробляти ноги. Я вірю, тому й не переживаю. І ще я знаю, що сюди мене привезли за наполяганням Тимура, він оплатив лікування і реабілітацію, і я не знаю, як мені донести до нього, як я йому вдячна.

Нашу Борисівну спочатку ледь не посадили за ґрати, потім на деякий час відсторонили від посади. Всі вирішили, що я втекла, бо дізналася про батьків, а я втекла, бо дізналася, що Тимур хотів забрати мене з дитбудинку, а йому не дали.

Але потім з'ясувалося, що в дитбудинку тривалий час не було психолога, директриса писала листи в різні інстанції. А повідомляти дитині про загибель батьків без психологічної підготовки не можна. Загалом, Борисівну залишили, і я була рада.

Вона може і нервова трохи, але хороша. І вона все правильно говорила Тимуру, ось тільки для мене така правда виявилася вбивчою, і я навіть рада була, що залишила дитбудинок.

Спочатку я довго лежала в лікарні, потім мене перевезли в якийсь медичний центр із дуже крутим обладнанням. Мене клали на довгу лежанку і завозили в таку капсулу, як у фантастичних фільмах. Потім назад вивозили, і мені дуже подобалося.

Потім лікарі вирішили, що лікувати мені більше нічого, потрібно просто чекати, коли я встану. А я боялася, дико боялася втратити рівновагу і впасти. Мене пробували піднімати на милиці, але я сповзала назад у крісло.

Напевно, це правда, я не хочу ходити. Не хочу повертатися в дитбудинок, не хочу знову чекати. Тут добре, біля моря. Я тут годую чайок, до мене приходить справжня кицька і застрибає на коліна. Я її гладжу, а вона муркоче, не те, що мій Лакі. 

Зі мною гуляє санітарка, вона добра, тут весь персонал добрий. Ніхто не кричить і не лається, тому мені подобається жити в кріслі.

Чайки полохливо злітають, і я бачу постать, яка йде до мене пірсом. У грудях завмирає і перехоплює подих. Це Тимур, я впізнаю його відразу ж, хоч ми стільки не бачилися. Як же я йому рада! Але показувати не можна, я звідкись знаю, що йому це не сподобається. Він почувається винним, а я не хочу його добивати. І тому просто вітаюся.

— Здрастуй, Тимуре.

— Здрастуй, Домініко.

Ми мовчимо, мені просто добре, бо він поруч, а він — бо збирається з духом.

— Чому ти впираєшся, Домініко? — запитує Тім, і я від подиву відкриваю рота.

— Що?

— Я говорив із твоїм лікарем. Ти можеш ходити, але не хочеш. Чому?

«Тому що я тебе люблю. Тому що боюся, що ти перестанеш думати про мене. Тому що мені краще бути інвалідом, ніж відчувати свою непотрібність...»

— Тому що мені страшно.

— Чого ти боїшся?

— Що в мене нічого не вийде. А якщо вийде, мені знову доведеться повернутися в дитбудинок. 

— Послухай, дівчинко, — він сідає перед кріслом навпочіпки, і в мене стискається серце від того, який у нього змучений вигляд, — я намагався забрати тебе, але в мене нічого не вийшло. Мені тебе не віддають. Я чужий тобі, у нас недостатня різниця у віці, занадто багато перешкод.

Я раптово помічаю, що він справді подорослішав, мій Тім Талер. 

— Скільки тобі зараз років, Тимуре? — тихо запитую.

— Двадцять шість. Це мало, Домініко, занадто мало, щоб я міг стати твоїм опікуном.

— Чому?

— Тому що часто дорослі мужики дозволяють собі ганебні речі щодо маленьких дівчаток. І мені просто ніхто не повірить. Напевно, це правильно, але якби ти знала, як дратує власне безсилля...

Він упирається руками в підлокітники крісла, а чолом мені в коліна, і я завмираю. До остраху хочеться погладити його по голові, я навіть уявляю, яке в нього жорстке неслухняне волосся. Але після того, що він сказав, страшно дати йому привід думати про мене погано. Він так намагається тримати дистанцію, і я не маю права цьому перешкодити.

— Я знаю... — кажу ледве чутно, і тоді він піднімає на мене палаючий погляд.

— Тоді допоможи мені, Домініко. Допоможи перестати почуватися покидьком, який покалічив єдину по-справжньому близьку в цьому світі істоту.

Він... він справді це сказав? Сказав так про мене? Я йому дорога? Очі застилає пелена, коли я уявляю собі біль і почуття провини, які відчуває цей великий і дивний чоловік. 

На мить накриває хвилею каяття — я справжня егоїстка, адже до цього часу думала виключно про себе. Увесь час думала, що буде зі мною, і ні на одну мить, ні на одну секунду не подумала, що відчуває людина, яку я кохаю.

Розвела руки в боки, наче зібралася злітати, підняла підборіддя догори і стрімко встала на ноги.

«Я не маю права робити тебе нещасним, Тимур Талеров».

Він встиг підхопити мене, коли з незвички я звалилася як підкошена, але я ніколи не забуду те щастя і вдячність, якими був переповнений спрямований на мене погляд.