Розділ 4

Мені хочеться це сказати, але я не кажу. Я вже занадто доросла, щоб не розуміти — Тимур Талеров не може забрати мене з дитбудинку. Йому не дозволять бути моїм опікуном, як пояснила мені одного разу Інна Андріївна. 

«От якби він був одружений, Домініко, тоді може бути, а так він чоловік, ти — маленька дівчинка. Ніхто йому тебе не довірить!»

Якщо Тім Талер коли-небудь одружиться — не зі мною, з кимось іншим, — я того ж дня помру від горя. Я так і заявила Інні, вона аж побіліла вся. Тож краще я тут буду, а він нехай не одружується. Нехай чекає, коли мені виповниться вісімнадцять, і я піду з дитячого будинку.

— Подивися, що там, — киває Тім на коробочку, я відкриваю її і тихенько ахаю.

Маленькі сережки, цвяшки, зі справжніми камінчиками, нехай і крихітними, але які сяють як справжні зірочки.

— Дякую! — шепочу розчулено і обіймаю його ще раз.

Від нього пахне чимось рідним, теплим. Домом. Тимур гладить мене по голові, і я готова так стояти вічність. Всі вісім років, що залишилися.

Хочу, щоб Тимур просунув мені сережки у вуха, але Інна Андріївна сідає поруч і починає мені допомагати.

— Тимуре, — у кабінет заглядає Тетяна Борисівна, — ти вже привітав Домініку? Зайди до мене.

Він киває їй, прощається зі мною і йде. Інна підводить мене до дзеркала, і ми разом розглядаємо крихітні зірочки в моїх вухах. 

— У цього хлопчика гарний смак, — каже задумливо вихователька, і я мовчки погоджуюся.

Сонька теж цокає язиком, я знаю, що їй теж хочеться сережки, і не замислюючись простягаю свої старі, куплені мамою.

— Візьми, Сонь, це тобі.

Мені не шкода, бо в мене дві пари, а в Соньки жодної. У неї вуха не проколоті, але вона все одно щаслива.

Кидається мені на шию, а потім біжить до дівчат — хвалитися.

Іду назад до кімнати, але дорогою звертаю до кабінету директорки. Якщо Тимур там, я попрошу його проколоти Соньці вуха. Сам він, звісно, проколювати не стане, нехай Інну попросить, у будь-якій перукарні можна проколоти. Я б її сама відвела, але в мене немає грошей.

Заходжу в приймальню, секретарки на місці немає, а з кабінету лунають голоси Борисівни і Тимура.

Я не люблю підслуховувати, ні, воно само собою виходить. Я чую своє ім'я, і ноги ніби приростають до підлоги.

— Навіщо ти ходиш, Тіме, навіщо душу їй ятриш? — Борисівна вимовляє не зло, а якось втомлено. — Хіба ти не бачиш, вона закохана в тебе? І це не дитяча примха, дитяча пройшла б давно. А це вже чотири роки триває.

— Я не можу її покинути, Тетяно Борисівно, — голос Тимура звучить глухо, вимучено, — чому мені її не віддають? Я клянуся, що в мене і в думках нічого гнилого немає. Але їй не можна тут, вона така домашня дівчинка! У мене серце перевертається, коли про неї думаю.

— Тому що ти мужик, молодий здоровий мужик. Хто при здоровому глузді її тобі віддасть? Рік-два, і вона дорослішати почне, що ти з нею будеш робити, особливо з огляду на те, чим ти займаєшся? 

— Няньку їй найму, гувернантку, репетиторів різних... На гуртки возитиму.

— Значить одружуйся, дітей народжуй і наймай їм мамок-няньок.

— Але Тетяно Борисівно, я...

— Послухай, Тіме, — тепер і директорка говорить вимучено, — у дівчинки така трагедія, сім'ю вирізали. Ми їй так і не сказали, тут психолог хороший потрібен. А в нас сам знаєш як із психологами, ось обіцяли прислати новеньку, почекаємо, може, з цією пощастить. А з Домінікою дуже все непросто. Ось візьми, подивись, що я в неї під подушкою знайшла. Це ж вона тобі пише, Тимуре...

У мене німіють ноги й холонуть пальці. Сім'ю вирізали... Здається, що стеля відділяється і падає на голову. Я роблю крок уперед і хапаюся за ручку, щоб не впасти.

Двері відчиняються. Бачу Тимура з моїм зошитом у руках, його обличчя похмуре й похмуре. Вони з Борисівною вдвох обертаються, і на секунду наші з Талером погляди зустрічаються.

Із силою штовхаю двері й вилітаю в коридор. Звідки вони й беруться, сили.

— Домініко! — чую ззаду вимогливе директорське.

— Домініко! — мчить услід повний відчаю крик.

А я біжу. Біжу не розбираючи дороги, злітаю вниз по сходах і мчу до виходу. Хвіртка замкнена, я видираюся на паркан і стрибаю вниз. Приземляюся як кішка, на всі чотири кінцівки.

Обдерті коліна і долоні печуть, а я вилітаю на вулицю і біжу.

Їх немає, їх нікого немає. Я знала, давно зрозуміла, що ніхто нікуди не виїжджав, але що так... Де це сталося, у нашій квартирі? І що це для мене змінює?

Гуркіт мотора, вереск гальм — далі я пам'ятаю тільки фрагменти. Блакитне небо з білою хмаркою, схожою на слона. Видно погано, бо по обличчю тече щось тепле й густе. 

Пам'ятаю перекошене від страху обличчя Тимура, який схилився наді мною і щось намагається сказати. Але не може, тільки сипить. І мені стає його шкода.

Тім Талер ніколи не посміхався, принаймні ніхто цього не бачив. Я теж ніколи не бачила, зате один раз у житті я бачила, як він плакав.