Розділ 2

Десять років тому

Горло обкладене, у грудях пече, перед очима туман. Я хворію на кір, температура під сорок уже кілька днів, і мені дуже страшно. В нас у дитбудинку багато хто захворів, але вже майже всі одужали, одну мене відвезли в міську дитячу лікарню.

Мене ніхто не провідує — кому ми потрібні, дитбудинківські? Хоча тут я несправедлива, напевно, вихователі просто бояться заразитися, і я на них не ображаюся. Може, потім, коли одужаю, мене прийде провідати Інна Андріївна, вона мене любить. Здається.

Дуже хочеться пити, але немає сил піднятися. На тумбочці стоїть остиглий лікарняний чай і тепла гидка вода. Коли були живі батьки, мама робила мені смачний чай із малиною чи лимоном, а якщо він холонув, гріла його в мікрохвильовці. 

Я ще не знаю, що вони померли, мені тільки вісім років. Два з них я живу в дитбудинку і досі чекаю, що мене забере хтось із рідних. 

Скриплять двері, чуються кроки.

— Ось вона, — медсестра каже в ніс, напевно, теж хворіє. — Тільки недовго, дивіться, а то перепаде мені за те, що я вас впустила. Вона ще досі заразна.

— Я хворів на кір у такому ж віці, як вона, — чується знайомий голос, і мене починає трясти вже не від лихоманки. — Довго хворів, а до мене приходив тільки наш сторож. Він теж перехворів на кір і не боявся заразитися.

Тимур. Тім Талер, він прийшов. Я намагаюся розліпити очі, і в мене трохи виходить.

— Домініко, привіт, — він сідає біля мене на стілець у білому халаті й у лікарняній масці. Все одно гарний. — Я прийшов тебе провідати.

Я хочу сказати, що добре вчуся, і що досі ношу той ранець, хоч він уже пошарпаний. Але губи не слухаються, з грудей виривається сипіння.

— Пити...

— Пити треба тепле, я тобі приніс чай із малиною, тут у лікарні вічно таке лайно...

Чай ллється в чашку, я відчуваю його аромат. Мене акуратно піднімають разом із подушкою.

— Давай же, пий, він солодкий.

Жадібно ковтаю чудово теплий — не гарячий, теплий! — чай і вдячно посміхаюся. Але блакитні очі поверх маски дивляться з жалістю, і мені хочеться плакати. Мене не треба жаліти, бо коли жаліють, потім не зможуть любити. А я збираюся за нього заміж.

— Нн-ні... нн-не... нне... треба...

— Добре, я залишу тобі чай, тут його цілий термос. Попрошу чергову медсестру, щоб вона допомагала тобі пити. Тобі потрібно багато пити, щоб одужати, — каже Тім, а я безсило відкидаюся на подушку.

Від чаю стає краще, але мені хочеться думати, що це від того, що його приніс Тимур. Вийшло розліпити повіки, і я бачу на тумбочці великі помаранчеві апельсини.

— Хочеш апельсин, Домініко?

Я повертаю голову на бік, на більше не вистачає сил. Зараз точно не зможу з'їсти жодного шматочка, але дивитися на них приємно, і приємно, що Тимур Талеров, мій майбутній чоловік, піклується про мене.

— Дивись-но, ще ціле, — Тім з цікавістю розглядає кошеня, яке я привезла із собою в лікарню. У нього поки що очі, а не ґудзики. — Як ти його назвала?

— Ла-кі…

Це мій талісман, його звуть Лакі, тому що він приносить мені удачу. Дуже хочеться розповісти про це Тимуру, запитати, чому він більше не приходить до нас, але не можу вимовити так багато слів.

— Пора, — скриплять двері, чути голос медсестри, — їй пора робити уколи.

— Так, я вже йду, — Тім встає, а в мене течуть сльози, — одужуй, Домінічко.

— Тіме... — я їх ковтаю і сиплю щосили, — за-бе-ри... ме-не.

— Шшшш, — він гладить мене по голові, — тихо, тобі важко говорити.

Мені хочеться схопити його за руку і благати, плакати. Він може забрати мене, стати опікуном, у нас усі мріють якщо не про батьків, то хоча б про опікунів. І Тимур може, він повнолітній. А для мене він єдина у всьому світі рідна людина, більше немає нікого.

—Тім... — продовжую, зціпивши зуби, — я теж... теж буду...

— Домініко, я не можу, правда, це не від мене залежить. 

Але я все одно договорюю, зробивши над собою неймовірне зусилля:

— Буду… буду... піклуватися... 

Він дивиться на мене пильно, ніби вивчаючи, а потім поправляє ковдру, саджає назад Лакі і швидко виходить із палати.

— Ох, горе гірке, — хитає головою медсестра, дивлячись на мої сльози.

Вона допомагає мені допити чай, після уколу заглядає кожні п'ять хвилин, і взагалі, після приходу Тіма Талера все навколо змінюється. І я розумію, що, якби він відвідував мене щодня, я б уже давно одужала.