Розділ 1

Дванадцять років тому

Завтра перше вересня. У нашому дитячому будинку свято — школярів вітають із початком навчального року і дарують подарунки. Я обсмикую пальцями нерівну складку на сукні і, витягнувши шию, розглядаю гостей, які приїхали на свято. 

Ми стоїмо на сцені актового залу, прикрашеного повітряними кулями. Ми — першокласники, я теж завтра йду в перший клас, а зараз чекаю своєї черги і хвилююся. Але хвилююся більше від того, що на свято приїхав він — Тимур Талеров. Тім Талер*.

 Директриса, Тетяна Борисівна, вітає майбутніх першокласників із початком навчання. Тимур Талеров сидить у першому ряду, він привіз подарунки — шкільну форму, рюкзаки та ще багато всього потрібного для школи. Пенали, олівці, зошити, ручки, я сама бачила, як вивантажували коробки з мікроавтобуса. Але хочеться думати, що для мене він усе купував особисто.

Мені дістався гарний рожевий ранець із диснеївською Белль, через це від щастя хочеться плакати. Якби Тимур дарував мені подарунок особисто, то я впевнена, що він обрав би саме цей. 

Директриса запитує кожного, ким ми хочемо стати після школи і чим займатися. Всі хлопчики хочуть стати бізнесменами і заробляти гроші, а дівчатка моделями і зніматися для модних журналів. Навіть Сонька Кошкіна зі своєю товстою дупою хоче.

— А ти ким хотіла б стати, Домініко? — запитує Борисівна.

Піднімаю сяюче обличчя і, притискаючи до себе ранець, голосно кажу, щоб було чутно всім:

— Я хочу вийти заміж за Тіма Талера і бути його дружиною.

У залі встановлюється тиша. Вихователі починають натягнуто посміхатися, директриса спершу розгублено дивиться на Тимура, а потім теж пливе в усмішці. 

З мене сміються всі в залі. Крім Тимура, адже він ніколи не посміхається. Пильно дивиться на мене, а я намагаюся витримати цей погляд, хоч насправді трохи боюся. Раптом він розсердиться? 

Але Тимур не сердиться, мовчить. Всі навколо теж замовкають і дивляться на нього, а я стою, вчепившись у ранець, і стискаю зуби так, що вони починають скрипіти.

— Я подивлюся, як ти будеш вчитися, — нарешті вимовляє Тім, і дорослі полегшено видихають. 

А мені хочеться тупнути ногою і крикнути: «Та яка різниця, як вчитися, якщо я буду тебе любити?» Тихо шепочу це, вперто дивлячись на нього, і Тимур нібито чує. Але більше нічого не каже, встає і йде, лише кидає на мене швидкоплинний погляд, і в ньому мені раптом ввижається усмішка.

***

Я люблю Тимура з того самого моменту, як його побачила. А це означає, що майже все життя, мені тоді було шість, а йому двадцять, виходить, я його люблю довше, ніж не любила.

Було літо, Тимур якраз прийшов тренувати наших хлопчаків. Він, як і ми, дитбудинківський, він тоді часто до нас приходив. Я його у вікно побачила — він такий гарний був, сильний. І одразу вирішила, що вийду за нього заміж.

Коли я потрапила до дитбудинку, перший час ніяк зрозуміти не могла, де мої батьки і чому вони мене не забирають. Спочатку мені казали, що вони в лікарні, потім — що в санаторії на лікуванні, потім — що поїхали за кордон на заробітки. 

Я чекала, що за мною прийде дядько чи бабуся, але ніхто не приходив.

Батьків убив дядько, сів у в'язницю. Бабуся злягла з інсультом і згодом померла. Та про все це я дізналася набагато пізніше, а перший час чекала їх і була впевнена, що в дитбудинку пробуду недовго.

Але потім побачила Тимура. Пам'ятаю цей день так чітко, ніби це було вчора. Я, маленька, сиджу на підвіконні, прилипнувши носом до скла, і дивлюся, як у дворі на турніку віджимаються старші хлопці.

Біля них стоїть високий засмаглий хлопець в одних джинсах. Він здається мені велетнем навіть із висоти другого поверху. У хлопця світле волосся і блакитні очі, як на картинці в принца в книжці, яку ми читали з мамою. 

Хлопець спочатку дивиться, як віджимаються хлопчаки, а потім сам підстрибує, чіпляється за поперечину і починає мірно підтягуватися.

М'язи ходять ходуном, перекочуються під шкірою, і я захоплено слідкую, навіть рота роззвляю від захвату. Він здається мені дуже сильним, як той атлет із плаката, що висить у спортзалі. Нас туди водять на фізкультуру, і я завжди зупиняюся перед плакатом, щоб краще роздивитися. 

— Тім Талер! — кричить Сонька Кошкіна і лізе до мене на підвіконня. 

Висунувши язика, спостерігає за Тимуром, а мені хочеться спихнути її з підвіконня, і не тільки тому, що я її терпіти не можу. Просто на Тимура можу дивитися тільки я, і мені незрозуміло, чому інші цього не розуміють.

Від тієї ж вредної Соньки я дізнаюся, що прізвище Тимура — Талеров, а називають його Тім Талер, тому що він ніколи не посміхається. Чи навпаки, прізвище йому дали Талеров, тому що він не посміхався. Сонька або бреше, або сама не знає. 

Тимура підкинули, привели до хвіртки дитячого будинку і кинули. Він маленький був, сказав, що Тимуром звуть, а більше нічого згадати не зміг.

Після того випадку в актовій залі мене ще деякий час дражнили нареченою, а потім забули, от тільки я все пам'ятаю.

Я намагаюся вчитися, не все виходить, та я стараюся, зціпивши зуби. Якщо це потрібно, щоб Тимур мене похвалив, я буду це робити. Але він більше не приходить навіть, щоб тренувати хлопців.