Розділ 15

АННА

Пройшов майже місяць з останніх подій, я встигла заспокоїти нерви та змиритися з тим, що Роман назавжди зник з мого життя. Стосунки з Гектором протікали добре, ми стали чудовими товаришами і я більше не чула від нього в свою адресу колючих фраз.

Теплий вітер огортав шкіру літнім теплом. Сьогодні зранку я вирішила витягти Владу на прогулянку і через години дві ми вже сиділи в літньому кафе під накриттям.

- Давно ж ти не телефонувала, мені майже вдалося забути твій голос, - подруга з докором поглянула на мене.

- Не перебільшуй, ми не бачились якийсь тиждень. Це не так вже й багато.

- Але раніше говорили майже кожного дня, - продовжувала докоряти вона.

І справді, після зізнання Влади я все більше віддалялася від неї. Ми стали спілкуватися набагато менше і рідше. Більше не було годинних розмов по телефону і довгих дружніх поседеньок за веселими бесідами.

- Як ваші справи з Оскаром?

- Ми ще не розійшлися, якщо тебе це цікавить.

- Я рада, що ви знайшли одне одного, але ніяк не можу збагнути чому ти вчинила зі мною таким чином? Я про Романа.

Влада смикнула куточком губи, вона весь час перебирала ложечкою морозиво в скляній посудині, але так і не доторкнулася до нього.

- Ти не повіриш, але мене взяли заздрощі.

- Ти певне жартуєш, - розширюю очі.

Після того, як вона гірко посміхнулася, розумію, що подруга не жартує.

- Знайшла кому заздрити, біля твоїх ніг всі чоловіки світу, а ти заздриш тій, котрій з відносинами взагалі не щастить, - саркастично хмикаю.

- Чому не щастить? Біля Тебе Гектор. Поряд Арсен. Роман теж. У тебе було все по-справжньому, а в мене лише одягнені на обличчя маски.

- І ти вирішила вкрасти мого чоловіка, - констатую.

- Все через заздрощі.

- В тебе є Оскар.

- Знаю, але цінити його я почала не відразу. Добре, що вчасно схаменулася, а то могла б втратити Оскара назавжди.

- У мене зараз взагалі нікого не лишилося.

Влада фиркнула.

- Ти сама у всьому винна. Не треба було відштовхувати хоча б Гектора. Він гарний чоловік і не заслуговує такого відношення.

- Краще б ти на Гектора око поклала, а не на Романа, - невдоволення лезом прослизнуло в моєму голосі.

- Так, стоп! – Влада виставила перед собою долоні. – Здається ми починаємо сваритися, а я цього не хочу.

- Я теж, - сердито соплю собі під носа, намагаючись впоратися з підступними емоціями.

Влада задумливо поглянула на небо, де на горизонті маячили чорні хмари. Здавалося, що вони стрімко наближалися, готові пролити на місто ливень будь-якої хвилини.

- Як думаєш, сьогодні буде дощ?

- Я не дивилася погоду, тому не знаю.

Напруження між мною та Владою зростало з кожною секундою, тому попрощавшись хвилин через десять, я буквально втекла з кафе не озираючись.

Весь залишок дня, проводжу без цілі блукаючи містом, додому повертатися не хотілося зовсім. Вже в темних сутінках дорога привела мене до того самого мосту на якому я познайомилась з Романом. Моїх губ мимоволі торкнулася легка посмішка, а свідомість оповили спогади того вечора. Сама не розуміючи як, але мої ноги самі привели мене туди і от я стою на тому самому місці і вдихаю аромати вечірньої прохолоди.

- Я знав, що рано чи пізно зустріну тебе тут, але не думав, що це станеться сьогодні, - донеслося до моїх вух і я стрімко розвертаюся.

В темряві майже нічого не було видно, але я помічаю, як від пітьми відділився чорний силует і повільно попрямував в мою сторону. Інстинктивно напружуюсь, але швидко розслабляюсь, коли чоловік зупинився в двох кроках від мене.

- Романе, це ти?

- Ти не впізнала мене? – здивовано запитав він і я помітила на його губах посмішку.

- Впізнала, але до кінця не була впевнена, що це саме ти, - з важкістю розліплюю пересохлі губи.

Його посмішка стала ширшою.

- Радий тебе бачити, Анно. Я сподівався, що ми зустрінемось.

- Ти міг зателефонувати мені.

- Після балу я видалив твій номер зі свого телефону, - зізнався він і опустив погляд. – Я пошкодував про це вже на наступний день, але не наважувався відшукати тебе. Сюди я приходжу кожного дня в надії, що ти от-от з’явишся і все стане на свої місця, - він повільно провів очима по мосту на якому ми стояли одне напроти одного і знову його очі зупинилися на мені.

- Нічого собі, ти приходив сюди постійно через мене?

- Так.

Моє дихання стає важким і з перебоями.

- Я знаю, що Влада збиралася тебе спокусити.

- Було таке, - він згідно хитнув головою.

- А ще я знаю, що ти не повівся на неї.

- І це теж правда, - посміхнувся він і в темряві я бачу, як Роман протягнув мені свою руку. Трохи вагаючись вкладаю свою долоню в його і роблю крок йому на зустріч.