6.1

***

Виходжу на вулицю і вітаюся зі скаженими бабцями, які сидять біля під’їзду на лавочці – ото балачок буде! Оповита сумнівами про наше з Арсеном побачення, я почуваюся чотирнадцятирічною школяркою. «Хвилювання мені не до лиця», - повторюю це немов якусь магічну мантру.

Сонце потроху сідало за горизонт, купаючи вулиці в останніх (на сьогоднішній день) теплих променях свого світла. Зачаровано дивлюся на будівлі та дерева – помаранчеве світло несе з собою аромат цитрусів та персиків, але тільки-но намагаюся збагнути звідки йде аромат, як поряд зі мною загальмував чорний мерседес. За спиною починає царювати справжня тиша, кидаю розгублений погляд через плече і швидко сідаю до машини. Опинившись на передньому сидінні поряд з Арсеном, полегшено видихаю.

- Тебе не дочекаєшся. Погана звичка запізнюватися тебе до добра не доведе, - не дивлячись на нього мовляю.

В салоні дзвенить тиша і я швидко повертаю голову до водія. Усмішка Арсена повернула мене в реальність, а коли ми зіткнулися поглядами, тіло пронизав невідомий електричний імпульс.

- Вибач за мою не пунктуальність, потрібно було вирішити деякі питання. це не стосується роботи.

- Виправдання?

- Я не виправдовуюсь, просто… - він замовк.

Вигинаю губи в подобу посмішки і швидше констатую чим запитую:

- Проблеми з дівчиною?

- У мене нікого немає, - зізнався він і чомусь його відповідь дозволила мені повірити в його слова.

- Інакше ти б не запросив мене на побачення.

- Думаю що так. Якщо чесно, я замовив столик в одному з елітних ресторанів, але в останню мить зателефонував адміністратор і повідомив, що на сьогоднішній вечір зал повністю забронював якийсь депутат. Тому мені довелося шукати інше місце. Не таке чудове, як попереднє, але там теж непогано.

Мій сміх так і вирвався на волю, на що Арсен з подивом поглянув на мене, а я пересиливши себе, подаю голос:

- Байдуже де ми будемо, головне щоб страви були смачними. Поїхали вже, а то мої сусідки скоро спопелять твою машину своїми очима.

- Справді? – зацікавлено мовив він. – Тоді може познайомиш нас?

- Що? Нізащо! – вигукую сміючись і жартівливо стукаю Арсена долонею по руці. Теж усміхнувшись, він завів двигун і тихо рушив з місця.

По дорозі відкриваю вікно впускаючи до середини теплий вітер, через що моя зачіска миттєво розкуйовдилась, тому мені довелось декілька хвилин приводити волосся до ладу перед тим, як вийти з авто на вулицю. Арсен веселим поглядом спостерігав за моїми маніпуляціями, врешті решт не витримав і нетерпляче мовив:

- Годі наводити марафет, ти і так гарна.

- Я не можу розділити цю думку з твоєю, - не дивлячись на нього я вирішую підправити ще й помаду на губах (ніби вона не достатньо сяє). Коли останні штрихи були закінчені я щасливо мовляю: - Тепер я готова. Можемо йти.

- Нарешті, - собі під носа пробурмотів Арсен і вийшов на вулицю щоб відкрити переді мною двері. Поводячи себе, ніби справжній джентльмен, він галантно відкрив двері з мого боку і подав мені руку.

- Дякую, - широко всміхаюся йому.

Ресторан з невеликими круглими столиками, що розташовувалися майже по всьому залу, викликали в мене посмішку. Ми зайняли один з них і відразу ж до нас прискочила услужлива офіціантка віку Арсена.

- Доброго вечора. Ми раді вітати вас в нашому ресторані. Мене звати Анна. Що будете замовляти? – черговим тоном відрапортувала вона те й діло стріляючи в Арсена поглядом. Це не приховалося від мене, тому відвертаюся приховуючи посмішку.

- Пляшку червоного вина шардоне і… - він поглянув на мене. – Ти будеш омара?

- Так.

Арсен поглянув на офіціантку.

- Будь ласка принесіть нам вино і омара.

Офіціантка Анна кивнула головою роблячи помітку до записника і дещо затрималась біля нас не зводячи з Арсена погляд.

- Може ще щось бажаєте? – вона зверталася тільки до нього одного. – Справжньому чоловікові потрібне нормальне м’ясо. Замовите щось із таких страв?

- Ні, але дякую.

- А якщо подумати трохи краще… - вона кокетливо поставила одну ногу на носочок і повертіла нею вправо-вліво.

- Дякую, нічого не потрібно. Просто принесіть нам з моєю дамою наше замовлення.

Не стримуючи тихого сміху, я більше не можу дивитися на потуги Арсена в якості протистояння нахабній офіціантці, котра так і бажає загребти красунчика-головного архітектора у свої лапки.

- Анно принесіть замовлення і на цьому поки що все. Чи я повинна кинути на вас скаргу щоб мені нарешті принесли замовлення? – вовком дивлюся на розгублене обличчя дівчини, яка швидко киває та зникає геть. – Жах просто, ти їй одне, а вона тобі інше. Таким надокучливим і впертим не місце в таких закладах.

- Вона виконує свою роботу. Чим більше лояльності до її персони, тим більше чайових і більше коштів ресторану від замовлень. Така правда бізнесу Анно. До речі, її звати точно так само як і тебе, яке дивне співпадіння: офіціантка Анна. І здається вона запала на мене, чого не можна сказати про тебе, - засміявся він.