21.

Вероніка з усіх сил намагалася зосередитись на роботі, але організм категорично відмовлявся співпрацювати. Їй досі пекуче хотілося спати, а легка нудота, яка хвилями підкочувала до горла, заважала зібрати думки докупи. Зрозумівши, що за столом вона просто засне, Вероніка піднялася й попрямувала на офісну кухню, аби налити собі склянку теплої води з лимоном.

У кухонному куточку саме розігрівав свій обід один із працівників IT-відділу. Вероніка привіталася й підійшла до кулера. Але не встигла вона набрати води, як двері кухні знову прочинилися і на порозі з’явився Андріан. Айтішник миттєво спіймав на собі його важкий, промовистий погляд, швидко зачинив мікрохвильовку, підхопив свій контейнер із ланчем і, щось пробурмотівши про терміновий зідзвон, ретирувався на робоче місце.

Андріан спокійно зачинив за ним двері. За прозорим склом кухонних дверей було видно, як Клое та ще кілька колег завмерли, намагаючись розгледіти, що відбувається, але Андріана це зараз тільки забавляло.

Він підійшов ближче й оперся ліктями об кухонну стільницю, опинившись зовсім поруч із Веронікою.

— На вихідних ми їдемо кататися на яхті, — мовив, дивлячись на неї звисока. — Тобі потрібне свіже повітря і відпочинок.

Вероніка здивовано кліпнула й опустила ніж, яким відрізала скибку лимона.

— Це пропозиція чи факт? Бо прозвучало так, наче я не маю вибору.

Андріан присоромлено відвів очі.

— Вибач. Це пропозиція… Ти маєш повне право відмовитися.

— Ну тоді я скористаюся цим правом. Вибач, але у мене інші плани. Я збиралася зустрітись із ріелтором.

— Зустріч із ріелтором можна перенести. У тебе й так є дах над головою.

— Окрім цього… окрім цього я маю доробити проєкт. У нас дедлайн спливає, думала зайнятися цим на вихідних.

— Вероніко, — перебив її Андріан. Його голос прозвучав м'якше, але водночас із наполегливим натиском. — Справжня причина не в справах, правда? Чому ти так уперто не хочеш проводити зі мною час поза роботою?

Вероніка міцніше стиснула склянку в руках. Вона знизила голос майже до шепоту:

— Тому що у мене є підозра, Андріане... Мені здається, ти намагаєшся штучно зблизитися зі мною. Наче хочеш увійти в довіру зараз, щоб у майбутньому, коли народиться дитина, використати це проти мене.

Андріан аж випростався від обурення. Його очі розширилися, а в голосі спалахнула щира, пекуча образа:

— Що?! Використати проти тебе? Яким чином, Вероніко?!

— Я не знаю яким чином! — випалила вона у відповідь. — Я просто не знаю! Але я звикла триматися на відстані від чоловіків. Боюсь, що у мене виникнуть почуття до тебе… А всі мої минулі стосунки закінчувалися крахом і розчаруванням. Я просто захищаю себе і свою майбутню дитину.

Андріан раптово замовк. Його спалах гніву миттєво згас, поступаючись місцем важкій тиші. Він опустив погляд, повільно видихнув і трохи нахилився до неї, ховаючи обличчя від допитливих очей за склом.

— Я чудово тебе розумію. Повір... більше, ніж хто-небудь інший.

Вона здивовано подивилась на нього, не очікуючи такої зміни. Здавалося, вперше за весь час їхнього спілкування Андріан зняв із себе броню:

— Ти знаєш, що я був одружений. Але не знаєш, чому ми розлучилися… — почав він. — Моя колишня дружина... вона тривалий час мала роман за моєю спиною. З моїм колегою й людиною, яку я вважав близьким партнером. А дізнався я про це у найжахливіший спосіб — коли вона завагітніла від нього і потай від мене зробила аборт.

Слова Андріана відгукнулися в душі Вероніки важким болем, сповненим розуміння. У його очах була така ж застаріла рана від зради, як і в неї самої.

— Он як…

— То був дуже важкий період. Я ненавидів увесь світ. Місяць не просихав і наробив чимало проблем… за деякі вчинки мені досі соромно.

— Постривай, — Вероніка раптом пригадала тривале відрядження Андріана минулого року, коли на її плечі впали практично всі його обов’язки. — То… ти не літав в Оклахому?

— Ні. Я взагалі там ніколи не бував. Але ж не міг зізнатися колегам, що увесь цей час я просто страждав та жалів себе.

— Співчуваю. Добре, що ти таки зміг узяти себе в руки.

— Я кажу це не для того, щоб ти мене пожаліла. А для того, щоб бодай трохи почала довіряти мені… Ну то що? Згодна на прогулянку? Ти, я і наша дитина.

Вероніка повільно видихнула й м'яко усміхнулася:

— Знаєш... Якщо подумати, я вже й не пам'ятаю, коли востаннє по-справжньому відпочивала, — вона кинула лимон у склянку з водою. — Тож… ми з малюком будемо раді скласти тобі компанію.

Андріан на секунду завмер, а потім його обличчя осяяла усмішка. Він відчув таку шалену радість, наче щойно виграв джекпот.

— Дякую, — коротко мовив він, насилу стримуючись, щоб не видати перед офісом свого абсолютного тріумфу. — Тоді я про все подбаю! Ти не пошкодуєш!

Він зробив ковток води зі склянки Вероніки й неспішно вийшов із кухні, відчуваючи на собі десятки здивованих поглядів. Зачинивши за собою двері кабінету, Андріан опустився у крісло й потер підборіддя.

Усвідомлення накрило його раптово й з головою.

Він прагнув проводити з нею більше часу, вигадував причини, купував квіти й дико ревнував до кожного стовпа... зовсім не через дитину чи почуття обовязку. Настав час нарешті чесно зізнатися самому собі: Вероніка подобається йому як жінка. Вона вабила його, викликала бажання оберігати її, чути її сміх і бачити її поруч. Якби Андріан не був таким сухим та прагматичним, він, мабуть, ризикнув би назвати це почуття закоханістю.