20.

Вероніка зайшла до офісу, мріючи лише про одне — щоб її ніхто не чіпав. Мало того, що вона погано і мало спала вночі, так ще й доведося вставати ледь не на світанку, щоб до роботи встигнути у клініку. Раніше в такий момент вона б спокійно випила пів літри міцної кави й одразу взялася до роботи. Але тепер не могла дозволити собі навіть ковтка: по-перше, лікар суворо заборонив кофеїн, а по-друге, від самого лише його запаху її відразу починало нудити. 

Позіхаючи, вона пройшла до свого робочого місця. Її увагу миттєво привернула деталь, якої ще вчора там не було: на краю стола стояв невеличкий, але неймовірно милий букет волошок. Біля нього, наче кішка навколо сметани, крутилася Клое. Вона вдавала, що дуже зайнята розбиранням паперів, але її погляд із невимовним азартом миготів то на квітах, то на білосніжному конвертику із запискою.

— Доброго ранку, Вероніко! — майже підскочила Клое, ледь стримуючи цікавість, що пробирала її до кісток. — Я проходила повз... Дивлюся, а у тебе краса така! Навіть не знаю, хто б це міг бути, записку я, звісно ж, не чіпала, але...

Вероніка мимовільно посміхнулася. Вона й без жодної записки була переконана, що квіти від Андріана. Чергова частина їхньої вистави для колег. Проте для Клое дівчина вирішила зобразити найщирішу розгубленість.

— Ого… Як неочікувано… — мовила Вероніка. Вона обережно дістала маленьку картку з букета, розгорнула її та прочитала короткий рядок.

І… тут сюрприз.

На цупкому папері акуратним почерком було виведено: «Просто хотів побажати тобі гарного дня. Джеймс».

Клое вдивлялася в її обличчя, намагаючись зчитати кожну емоцію, і, помітивши щире здивування Вероніки, подалася вперед:

— Ну що там? Від кого?! Вероніко, та зізнайся вже! Це ж від нашого боса, так? Від Андріана? Та я ж бачу іскру між вами! Скільки ще ви будете приховувати свої стосунки?

— Клое, припини, — сміючись, відмахнулася Вероніка. — Ти ж знаєш, як у нас ставляться до службових романів…

Вона знову подивилася на волошки. Їй було неймовірно, до щему приємно. Це ж уже другий букет від Джеймса! Вона й забула, коли востаннє отримувала квіти без приводу — роками купувала їх собі сама. Джеймс дійсно неймовірно уважний та милий чоловік. Вона не знала його батьків, але була вдячна, що вони так гарно виховали сина. 

Раптом двері офісу прочинилися, і на порозі з’явився кур’єр із величезною коробкою у руках, з якої визирала розкішна квіткова композиція. Букет був настільки величезним, що кур’єр ледь бачив дорогу перед собою. Такі зазвичай дарують або на весілля, або на ювілей… або на похорони. Але точно не замовляють в офіс посеред робочого дня. 

У Клое аж рот відкрився від захвату. Вона вже уявляла, як під час ланчу розповідатиме про це дівчатам з маркетингу. Помітивши цей палаючий азарт у очах колеги, Вероніка суворо й швидко мовила:

— Клое, будь ласка, займися нарешті роботою. 

— Уже біжу! — кивнула та, але відійшла лише на пару кроків.

Вероніка підписала бланк кур’єра й обережно взяла гігантський букет. Поміж білосніжних пелюсток стирчала ще одна записка. Дівчина витягла її й прочитала: «Сподіваюся, ти любиш лілії. Твій А.».

Серце пропуслило удар. Вона повільно підвела очі й перевела погляд на прозору скляну перегородку кабінету Андріана.

Андріан стояв біля панорамного вікна. Їхні погляди перетнулися лише на секунду... адже він дивився зовсім не на неї. Його крижаний, важкий погляд був прикутий до того маленького, скромного букетика польових квітів. Андріан дивився на ті квіти з такою люттю, наче намагався спопелити їх силою думки або накласти на них страшне прокляття. Вероніці на мить навіть стало реально страшно, що пелюстки зараз просто зів'януть під цим тиском.

Нарешті Андріан силою волі відірвав погляд від волошок й повільно перевів його на Вероніку. Його обличчя не виражало жодної емоції, але щелепи були зціплені.

Він коротко кивнув головою й жестом запросив її зайти до його кабінету.

Вероніка навмисно залишила його записку на столі, щоб у неї могла зазирнути Клое (а вона це неодмінно зробить) та пішла до Андріана. Не встигли двері за нею зачинитися, як Андріан підійшов до скляної перегородки й одним різким рухом опустив жалюзі, відрізавши їх від допитливих поглядів решти офісу.

Він розвернувся до Вероніки, склав руки на грудях і невдоволено пробурмотів:

— У Рона взагалі немає смаку. Його букет виглядає так, наче його купувала дитина на кишенькові гроші.

Вероніка розсміялася.

— Це квіти не від Рона, Андріане. Вони від Джеймса.

На обличчі Андріана миттєво застигло глибоке здивування. Він кліпнув, його впевнений і дратівливий вираз на мить повністю розпався. Щелепа злегка сіпнулася, а в очах промигнула ціла гама емоцій — від повного спантеличення до чергового спалаху прихованої тривоги.

— Від... Джеймса? — перепитав він, намагаючись надати голосу байдужості, але в ньому виразно прорізалися розгублені нотки.

— Так, від нього. І знаєш, мені дуже подобається його букет. По-перше, він абсолютно не пафосний. А по-друге, він подарований від щирого серця, а не заради вистави чи показухи.

Андріан завмер на місці, так і не знайшовши, що відповісти на це зауваження. Кожне її слово влучило точно в ціль.

Вероніка лише легенько кивнула йому, розвернулася й вийшла з кабінету, залишивши двері прочиненими.

Вона вже не чула, як Андріан шепотом мовив їй навздогін:

— Взагалі-то... мій букет теж від щирого серця...