15.

Вероніка раптово прокинулася від дивного, тривожного сну. Cерце прискорено калатало в грудях, а в кімнаті здавалося занадто душно. Вона повернулася на інший бік, заплющила очі. Навіть порахувала до ста, але заснути знову так і не вдалося. Зрозумівши, що програла цю боротьбу, вона відкинула ковдру та піднялася. Накинула на плечі м'який шовковий халат і тихо прочинила скляні двері, що вели на балкон.

Нічне повітря, наповнене прохолодою та хвойним ароматом, миттєво освіжило обличчя. Вероніка зробила глибокий вдих, спираючись ліктями на ковану огорожу, і задивилася на залитий місячним сяйвом сад.

Раптом до її вух долинув глухий, ритмічний звук. Бум... бум... бум... А за мить — виразне шелестіння сітки.

Вероніка перевела погляд на освітлений тьмяними ліхтарями спортивний майданчик у глибині саду. Там, у темних спортивних штанах і легкій футболці, стояв Джеймс. Він повільно карбував баскетбольний м'яч об покриття, робив прицільний замах і влучно закидав його в кільце. У його рухах не було спортивного азарту чи поспіху — лише якась медитативна, важка монотонність.

Джеймс зловив м'яч, що відрикошетив від щита, і раптом спинився. Він повільно підвів голову і його очі зустрілися з поглядом Вероніки.

На його блідому обличчі з'явилася тепла, спокійна посмішка.

— Не спиться? — тихо запитав Джеймс, трохи підвищивши голос, аби вона почула на другому поверсі.

— Типу того... приснився поганий сон, — відповіла Вероніка, обхопивши себе руками за плечі. А потім не втрималася й поставила зустрічне запитання: — А ти чому не спиш? Зараз майже третя година ночі.

Джеймс злегка крутнув м'яч у руках, опустивши погляд на траву:

— Безсоння — мій вірний супутник останні пів року. Мені вже важко згадати, як це — заснути раніше світанку, — дещо приречено відповів він.

У його інтонації прозвучала така тиха, покірна втома, що у Вероніки стислося серце. Їй раптом стало неймовірно шкода цього спокійного, ввічливого чоловіка, який явно носив у собі надто важкий тягар.

Вона трохи вагалася, а потім усміхнулася й мовила:

— Якщо ти не проти... я можу скласти тобі компанію. 

— Я тільки за, — щиро відповів Джеймс, підкинувши м'яч у повітря. — Спускайся. Я якраз шукав когось, хто не кидатиме мені виклик у триочкових, як це робить Рон.

Вероніка вийшла у сад, щільніше загорнувшись у халат. Нічна прохолода приємно торкалася шкіри, а трава під ногами здавалася шовковою.

— Тримай, спробуй, — Джеймс м'яко підштовхнув м'яч у її бік.

Вероніка підхопила його, зробила кілька впевнених ударів об покриття, прицілилася й легко, красивою дугою відправила м'яч прямо в кошик. Він бездоганно пролетів крізь сітку, навіть не торкнувшись щита.

Джеймс здивовано підвів брови й перевів погляд із кільця на Вероніку.

— Ого! Це було вражаюче. Звідки такі навички?

— У школі я була в дівчачій баскетбольній команді, — зізналася Вероніка перекидаючи м’яч з руки у руку.

— Справді? — зацікавився Джеймс, сідаючи на низьку дерев'яну лаву біля майданчика. — А зараз граєш?

— Ні. Та й удитинстві спортивна секція була лише приводом якомога пізніше повертатися додому, — Вероніка сіла поруч, підібгавши під себе ноги. На мить у її очах промайнув сум. — У мене були складні стосунки з батьками, тому я хапалася за будь-яку позакласну активність.

— Он як… співчуваю.

— Я навіть коледж обрала на іншому кінці країни, аби рідше приїздити додому. Вступила на факультет менеджменту й адміністрування, хоча насправді мене більше цікавила психологія. 

— Ну, завдяки цьому ти зараз обіймаєш солідну посаду в одній із найкращих медіа-компаній, — зауважив Джеймс.

— Це правда, — кивнула Вероніка. Та після короткої паузи додала з часткою гіркоти: — Але також завдяки цьому я абсолютно самотня. Щоб вибити собі місце під сонцем і довести батькам, що чогось варта, я витратила всю свою молодість.

Джеймс щиро розсміявся, похитавши головою:

— Перепрошую, Вероніко, але про «втрачену молодість» тобі ще явно занадто рано говорити.

— Мені тридцять п’ять.

— Ох, ну і бабця! — розсміявся Джеймс. — Тобі треба не дітей, а відразу онуків народжувати. 

— Тобі смішно, а у мене залишилося зовсім мало часу, щоб створити сім’ю.  

— Маячня!

— Порахуй сам. Якби я лише зараз почала шукати чоловіка і чудом знайшла його... Потім треба прожити з ним бодай кілька років під одним дахом, аби переконатися, що ми не повбиваємо одне одного через побутові питання. Потім весілля... І поки ми дійдемо до дітей, мій біологічний годинник уже не просто цокатиме, а битиме в набат. А якщо ми розійдемося після кількох років спільного життя? І що тоді — починати все з нуля? А дітей заводити коли? У п’ятдесят? Мій запас фертильних років майже вичерпався.

Джеймс з усмішкою подивився на неї, хитаючи головою:

— Ти справді любиш усе планувати й розкладати по поличках.

— Люблю, — не стала заперечувати Вероніка, а потім тихо зітхнула: — Шкода тільки, що життю байдуже до моїх планів та дедлайнів. Ситуація, що склалася з Андріаном чудове тому підтвердження.

— Тут не посперечаєшся, — кивнув Джеймс, трохи подавшись уперед. — Ваша з Андріаном історія дійсно... пікантна й абсолютно нетипова. Але що, як це все — тільки на краще? Я, наприклад, абсолютно впевнений, що з Андріана вийде чудовий батько. З часом ти будеш рада, що це саме він, а не якийсь там анонімний донор. 

Вероніка здивовано звела брови й повернулася до нього:

— Чому ти так упевнений? Він же здається абсолютно холодним прагматиком.

— Бо Андріан практично виховав Рона, — ще тихіше відповів Джеймс. — Попри те, що між ними не така вже й велика різниця у віці, він узяв на себе повну відповідальність за підлітка з розбитою долею, витягнув його з купи проблем й виростив гідною людиною. Андріан буває суворим, але якщо він бере за когось відповідальність — це назавжди.