14.

Робочий день у «Apex Media» перетворився на виставу, а виконання рутинних обов’язків — на гру з публікою. Вже на ранковій нараді Андріан дав колегам першу поживу для роздумів. Коли один із керівників відділів надто жорстко розкритикував звіт Вероніки, генеральний директор, який зазвичай вимагав від усіх бездоганності, раптом спокійно перебив його:

— Перепишіть ці правки самі, Марку. Проєкт Вероніки виконаний на достатньому рівні, не потрібно шукати проблеми там, де її немає.

У кабінеті западала дзвінка тиша. Вероніка лише на секунду підвела погляд та помітила веселий вогник у його очах. 

— Дякую, Андріане.

— Не зважайте на це, Вероніко, — з ледь помітною теплотою в інтонації відповів він. — Продовжуйте.

Цієї короткої репліки та багатозначного погляду було достатньо. За пів години по відділах почали тихенько розповзатися чутки. Протягом дня Андріан ще кілька разів ніби випадково проходив повз її робочий стіл, затримуючись трохи довше, ніж вимагав етикет, або особисто заносив документи, які раніше завжди передавав через секретаря. 

Значно важчим для Вероніки було зовсім не акторство. Справжнім катуванням виявилася необхідність приховувати постійну, гостру нудоту, яка накочувала хвилями щоразу, коли хтось із колег пив каву або використавував парфуми. Навіть свіжа фарба у принтері, і та раптом почала смердіти так, що папери доводилося тримати на відстані витягнутої руки.

Ближче до обіду Андріан покликав її до себе та зачинив двері свого кабінету. Він дістав із контейнерів вишукану печеню з місцевого ресторану, але Вероніка була здатна споживати лише сухі крекери та банан — будь-яка інша їжа просто відмовлялася засвоюватись.

Вони спокійно сиділи за журнальним столиком і обговорювали поточні квартальні звіти, коли Вероніка випадково підвела очі до матового скла вхідних дверей. Під ними виразно вимальовувалися дві пари темних тіней. Хтось із працівників, згинаючись у три погибелі, намагався крізь щілину підслухати або бодай щось роздивитися.

Андріан простежив за її поглядом і лише повільно похитав головою. Вероніка не втрималася й тихо, але щиро розсміялася, прикривши рот долонею.

— Знаєш, — пошепки мовила вона, посміхаючись, — це виявилося навіть весело. Уяви, як багато цікавих тем для розмов, отримали ці пліткарі.

— Аби тільки вони не вивихнули собі шиї. Так старанно заглядають… — Андріан голосно прокашлявся, і тіні під дверима розбіглися у різні боки. Хтось, здається, спіткнувся.

Ввечері вони так само разом повернулися до маєтку. Автомобіль зупинився на під'їзній алеї. Вероніка, вийшовши з салону, заплющила очі та з насолодою зробила глибокий ковток свіжого заміського повітря. Вона повернула голову до саду й раптом застигла на місці.

За кілька метрів від них, біля пишних кущів гортензій, працював Рон. Спекотне вечірнє сонце підсвічувало його фігуру золотавим сяйвом. На ньому були лише потерті, забризкані вологою землею джинси, що низько сиділи на стегнах, та масивні шкіряні рукавиці. Скинута сорочка лежала поруч на траві.

Кожен його рух — коли він нахилявся, розпушував ґрунт чи піднімав важкий вазон — демонстрував виражений, атлетичний рельєф спини та плечей. По засмаглій шкірі повільно стікали поодинокі краплі поту, змушуючи м'язи виблискувати на сонці. Злегка скуйовджене каштанове волосся спадало на лоб, а в усій його поставі відчувалася абсолютно невимушена грація.

Вероніка відчула, як у роті миттєво пересохло, а серце зробило несподіваний, важкий поштовх десь під ребрами. Вона була не в змозі відвести погляд. Аж раптом пролунав  голос Андріана, і саме він повернув її у реальність.

— Вероніко, здається, у тебе щось впало.

Вона миттєво підхопилася. Подивилась по сторонам і під ноги. На доріжці нічого не було.

— Що впало? — перепитала вона, трохи спантеличено глянувши на боса.

Андріан повільно зачинив багажник, закинув сумку з її речами собі на плече й із незворушним виразом обличчя кинув:

— Твоя щелепа.

Щоки Вероніки миттєво запалали густою, гарячою фарбою. Боже, невже вона й справді дивилася на його кузена з розкритим ротом?! Ніяковість накрила її з головою, і вона гарячково спробувала врятувати становище:

— Я... я просто задивилася на квіти! Ті гортензії біля огорожі дуже гарно цвітуть.

Андріан злегка примружився, оглянув її палаюче обличчя й куточками губ видав ледь помітну, скептичну посмішку.

— Авжеж, гортензії, — сухо промовив він. — Вони в нас дійсно вражаючі. Особливо ті, що з голим торсом.

Згодом, коли — дякувати богам — Рон нарешті надягнув сорочку, усі троє зібралися у вітальні за чашкою вечірнього чаю. Їхній спокій перервав гучний стукіт у вхідні двері.

— Це, мабуть, Джеймс, — мовив Андріан і підвівся, щоб відчинити.

Вероніка мимоволі напружилася, зацікавлено випроставшись на канапі. Коли Андріан повернувся до вітальні у супроводі гостя, вона уважно роздивилася нового мешканця маєтку.

Джеймс був безсумнівно дуже симпатичним чоловіком з аристократичними рисами обличчя, але його зовнішність одразу тривожила. Під глибокими сірими очима залягли темні кола, шкіра була блідою, практично порцеляновою, а щоки запали так виразно, ніби він схуд на десяток кілограмів за лічені тижні. Він справляв враження людини, яка дуже давно не спала або була виснажена сильним стресом.

Проте, попри втомлений вигляд, у його рухах відчувалася впевненість. Тримаючи в руках розкішний букет ніжних півоній, Джеймс переступив поріг вітальні. Його погляд зустрівся з поглядом Вероніки, і на вустах миттєво заграла тепла, щира посмішка.

— Доброго вечора, — м'яко привітався він, роблячи крок до неї. — Вероніко, я дуже радий нарешті познайомитися з тобою особисто.

Він простягнув їй квіти, а потім дістав зі своєї дорожньої валізи велику, елегантно оформлену коробку цукерок.

— Це тобі. Сподіваюся, ти любиш солодке.

— Дуже люблю! Дякую велике, Джеймсе, мені дуже приємно, — здивована й розчулена такою увагою, відповіла Вероніка.