12.

День Вероніки минув у дивовижному, забутому спокої. Практично весь час вона провела в саду, який вражав своєю доглянутістю та масштабом. То був справжній витвір ландшафтного мистецтва: акуратні вимощені доріжки звивалися між віковими соснами, пишними кущами гортензій та папоротей, а з відкритої тераси відкривався захопливий краєвид на гладь озера Мічиган. Легкий, свіжий вітер із води гармонійно поєднувався з густим хвойним ароматом, заколисуючи й даруючи омріяне відчуття тиші.

Вероніка повільно прогулювалася алеями, намагаючись не думати про затоплену квартиру та суди, а натомість бодай якось спланувати свої наступні кроки. Як не дивно, їй було неймовірно комфортно в домі Андріана. Вона почувалася так, ніби відпочиває у розкішному п'ятизірковому готелі, де абсолютно все включено і про кожну дрібницю вже подбали за неї. Спіймавши себе на цій думці, Вероніка гірко посміхнулася — вона вже й згадати не могла, коли востаннє була у справжній відпустці без дзвінків з роботи й безперервного потоку листів.

Вечерю для них накрили у просторій, урочистій їдальні з високими стелями та кришталевими світильниками.

— Зізнаюся чесно, зазвичай ми з Андріаном їмо на кухні або у вітальні, — з усмішкою поділився Рон, коли вони всі сіли за масивний дубовий стіл. — Але з такої особливої нагоди я особисто розпорядився дістати святкову скатертину та столове срібло.

— Підлабузник, — хмикнув Андріан, замаскувавши це кашлем.

— Я почуваюся, наче… Наче в Абатстві Даунтон, — зізналася Вероніка. — Доведеться згадувати гарні манери та правила етикету.

Рон розсміявся.

— Не заморочуйся! Можеш їсти навіть руками, — і на підтвердження своїх слів він по-варварські схопив шматок риби та відкусив його, по вуха вимастившись соусом.

Вечеря була вишуканою й водночас поживною: ніжне філе запеченого лосося, соковиті овочі та салат. Розмова за столом йшла повільно й невимушено, аж поки не зайшла мова про завтрашній день. Як не крути, а понеділок вимагав повернення в офіс «Apex Media» та початку гри за новими правилами — їм з Андріаном доведеться вдавати з себе закохану пару.

— Наші дії мають бути злагодженими і чіткими, аби ні в кого не виникло сумнівів, — спокійно й педантично пояснював Андріан, розрізаючи філе риби. — По-перше, жодних різких змін у робочих стосунках. На нарадах ми залишаємося жорсткими професіоналами, інакше колеги одразу запідозрять фальш. По-друге, ми граємо на деталях: я особисто привозитиму тебе в офіс і забиратиму ввечері. Жодних гучних заяв чи постів у соцмережах — ми будемо вдавати, що намагаємося приховати наші стосунки, але «випадково» залишатимемо дрібні підказки.

Він зробив ковток води й продовжив, ніби зачитував бізнес-план:

— Зачинені двері мого кабінету, коли ти всередині, спільні обіди, квіти без підпису на твоєму робочому столі... Люди в офісі самі додумають решту. Чутки зроблять усю роботу за нас. А коли вагітність стане помітною, це сприйметься як логічний розвиток нашого «пристрасного, але таємного роману». Суспільство любить такі історії.

— Особливо Клое, — кивнула Вероніка. — Вона страшенна пліткарка.

Аж тут офіціант подав десерт. То був ніжний ванільний пудинг із полуничним топінгом. Вероніка усміхнулася, нахилилася до піали, аби насолодитися солодким ароматом... і в цю саму секунду до її горла миттєво підкотила важка, гостра хвиля нудоти.

Реакція її організму була настільки різкою, що Вероніка зблідла й схопилася за край столу.

Рон зреагував миттєво. Без жодних зайвих запитань він підхопив її під руку й упевнено повів уздовж коридору до гостьової вбиральні на першому поверсі. Усе відбулося так швидко, що вона й не помітила, як опинилася перед умивальником, де безжально розпрощалася з чудовою вечерею.

Усі ці хвилини Рон стояв поряд. У його виразі обличчя не було ані краплини огиди чи ніяковості. Він спокійно притримав її волосся, подав чистий рушник та склянку прохолодної води, щоб вона могла вмитися й прополоскати рот.

— Вибач, будь ласка... — тихо мовила Вероніка, відновлюючи дихання й спираючись на мармурову стільницю. — Мені так соромно...

— Що ти таке кажеш! — щиро розсміявся Рон, спершись об одвірок. — Від нудних розмов Андріана про офісні правила кого хочеш почне нудити! Це абсолютно природна реакція на його занудство.

— Це зовсім не смішно, Роне, — пролунав сухий голос із коридору.

Виявляється, весь цей час за дверима вбиральні стояв Андріан. На його обличчі — щира тривога. Він ступив усередину й уважно оглянув Вероніку:

— Як ти почуваєшся? Все гаразд? Може, викликати лікаря?

— Ні-ні, не треба, — запевнила Вероніка, витираючи обличчя рушником. — Все добре. Просто... здається, у мене офіційно почався ранній токсикоз. Ніколи не думала, що блюватиму від запаху ванілі.

Андріан насупився.

— Насамперед завтра вранці віддам розпорядження, аби в офісі прибрали та заборонили абсолютно всі аромадифузори, — мовив він абсолютно серйозно. — І змушу клінінгову службу змінити мийні засоби на беззапашні.

Вероніка щиро здивувалася, підвівши на нього погляд. Вона вже й забула, що чоловіки взагалі можуть бути аж настільки уважними до дрібниць та миттєво реагувати на найменший дискомфорт.

— Мені справді прикро за зіпсовану вечерю, — ще раз тихо мовила вона.

— Припини, це абсолютно нормально для твого стану, — м'яко відповів Андріан, а Рон підбадьорливо кивнув на знак згоди.

— Я краще піду до себе й одразу приляжу, — сказала Вероніка, бажаючи якомога швидше втекти від їхніх стурбованих поглядів.

— Добраніч, Вероніко. Солодких снів, — в один голос побажали чоловіки.

Вона повільно рушила до сходів, але біля повороту на другий поверх мимовільно затрималася. З їдальні пролунало тихе шушукання, і Вероніка прислухалася.

— Роне, я серйозно: менше жартуй у її присутності, — тихо, але наполегливо казав Андріан кузену. — Я не хочу, щоб Вероніка втекла звідси до того, як я придумаю нову вагому причину, аби вона залишилася в маєтку.