11.

Залишившись сама, Вероніка спробувала відпочити, але думки про затоплену квартиру та не давали їй спокою. Скільки грошей, скільки часу та зусиль вона витратила на те, щоб створити ідеальні умови для себе та своєї майбутньої дитини! Все знищено через чиюсь банальну недбалість. Обурення від несправедливості ситуації вирувало всередині неї. Вона дістала з сумки ноутбук, вирішивши розшукати контакти рієлторської агенції, яка здавала квартиру зверху, та підготувати офіційну претензію. Проте швидко зіткнулася з банальною перешкодою — їй потрібен був пароль від Wi-Fi. Не бажаючи турбувати Андріана через таку дрібницю, Вероніка вийшла з кімнати й вирушила на пошуки Рона.

У домі панувала тиша. Спустившись на перший поверх, вона пройшла до просторої вітальні й помітила Андріанового кузена. Рон сидів у глибокому шкіряному кріслі з розгорнутою книжкою в руках. Почувши її кроки, він одразу підвів голову.

— О, а ось і наша гостя! — всміхнувся Рон, склавши книжку на столик. Тільки тепер Вероніка помітила, що то дитячі комікси. — Як тобі кімната? Все в порядку?

— Дякую, Роне, кімната чудова, — мовила Вероніка, підходячи ближче. — Я б хотіла приступити до вирішення деяких особистих питань, але для цього мені потрібен інтернет. Підкажеш пароль від Wi-Fi?

— Та без проблем, тримай, — Рон дістав телефон і швидко продиктував складну комбінацію символів, паралельно жестом запропонувавши сісти поруч на канапі. — Можливо, тобі потрібна моя допомога? Про які питання йде мова? 

— Збираюся засудити тих, хто зробив мою квартиру непридатною для життя. 

— Мені шкода, що з твоїм житлом таке сталося.

— Мені теж. Сподіваюся, я зможу все швидко владнати та зробити ремонт до народження малюка, — відповіла Вероніка, влаштовуючись на канапі й відкриваючи браузер. — Але треба поспішати. Якщо залишити це без уваги хоча б на день, вони знайдуть тисячу лазійок у законі, щоб не платити мені відшкодування.

— У цьому ви з Андріаном схожі, — хмикнув Рон, посміхаючись. — Він теж не вміє відкладати справи на потім. Інша річ — я. От у вже третій тиждень збираюся знайти нового садівника, і все ніяк руки не дійдуть. 

— Ти дійсно самостійно займаєшся благоустроєм цього маєтку? — запитала Вероніка, відволікаючись від екрана. — Тут же територія, як в готелі!

— Це ти ще басейн не бачила! Колись планувалося, що тут житиме велика родина… та не склалося. 

— А ти давно тут живеш?

— Відколи був підлітком, — Рон трохи присоромлено відвів погляд. — Я рано втратив батьків, був… так би мовити, важкою дитиною і натворив чимало дурниць. Залетів у таку халепу, що мені світив реальний строк у в’язниці. Андріан тоді тільки піднімав компанію, ставав на ноги. Але він кинув усе, найняв адвокатів, витягнув мене й фактично дав мені другий шанс у житті. Відтоді ми разом. Я стежу за його домом, а він знає, що тут у нього надійний тил.

Вероніка здивовано подивилася на хлопця. Вона не чекала такої відвертості щодо його власного минулого, а цей вчинок Андріана відкрив для неї боса з несподіваного боку — як людину, здатну на вірність родині. О, це така рідкість у її житті.

— Дякую, що поділився, — м'яко мовила вона. 

Вони продовжили спокійно розмовляти. Рон розповідав кумедні робочі курйози про те, як важко підбирати персонал для чоловіка з вимогами Андріана, і Вероніка вперше за день трохи розслабилася й усміхнулася.

— Я так і знав, що він не відстане від тебе, — пролунав від дверей стриманий, сухий голос. — Вероніко, я дам тобі свисток — якщо Рон набридатиме, то дуй у нього. Тоді я прийду на допомогу.

У арці між вітальнею і столовою стояв Андріан. Рукави його сорочки були злегка закочені. У руках стос паперів — документів з логотипами компанії. 

— Взагалі-то ми займалися серйозними справами, — Вероніка повернула до нього екран ноутбука. — Я шукала нормального адвоката, який проконсультує мене стосовно справи з квартирою. А Рон мені допомагав.

— Я допомагав? — здивувався Рон. 

— Так… морально. 

— З цим не потрібно поспішати, — спокійно перебив її Андріан, роблячи крок у кімнату. — Моя юридична служба вже займається твоїм будинком. Вони самі витребують контакти власників і подадуть позов. Тобі не варто витрачати сили та нерви.

Вероніка повільно опустила кришку ноутбука й здивовано подивилася на нього. Замість вдячності, на яку очевидно розраховував бос, всередині спалахнула хвиля роздратування.

— Зачекай... Твоя юридична служба? — вона випросталася на канапі. — Андріане, ти взагалі питав мого дозволу? Хто дав тобі право втручатися у мої приватні справи й вирішувати проблеми з моєю квартирою?

— Я просто оптимізував процес, — незворушно відповів він, засунувши руки в кишені штанів. — У моїх юристів більше важелів впливу на такі агенції. Вони закриють це питання швидше й ефективніше, ніж ти самотужки.

— Мені байдуже, скільки в них важелів! — Вероніка під звелася з місця, опинившись із ним обличчям до обличчя. — Це моя квартира і мої проблеми. Я з дитинства звикла розраховувати тільки на себе і здатна сама розібратися з кількома рієлторами. Ти не маєш права контролювати кожне моє рішення чи діяти за моєю спиною!

Андріан навіть не здригнувся під її обуреним поглядом. Він підсунувся трохи ближче, і його суворе обличчя на мить пом'якшало.

— Я не намагаюся знецінити твою самостійність, Вероніко. Але зараз ситуація змінилася. Ти вагітна, ти виснажена після того, що на тебе навалилося. Я не хочу, щоб ти зайвий раз нервувала й напружувалася через судову тяганину. Тобі потрібен спокій, а юридичні війни — це, можна сказати, моє хоббі.

Вероніка відкрила рот, щоб відрізати щось у відповідь, але слова застрягли в горлі. Його аргумент вибивав ґрунт з-під ніг. Вона все ще була розлючена через його самоуправство, але в його очах не було бажання підкорити її — лише холодна, прагматична турбота про її стан та їхню майбутню дитину.

Вона глибоко видихнула, намагаючись опанувати емоції, і схрестила руки на грудях: