10.

Сніданок пройшов у настільки незручній тиші, що у Вероніки зовсім зник апетит. Їй доводилося ледь не змушувати себе проковтувати кожен шматочок омлету. Але справжнє випробування чекало на них попереду — коли чорний позашляховик Андріана виїхав на вулиці Чикаго. У салоні запанувала густа, незручна мовчанка. Вероніка відсторонено дивилася у вікно, де сірі урбаністичні пейзажі та хмарочоси повільно змінювалися спокійнішими передмістями й узбережжям озера Мічиган.

Вони ніколи не перебували так близько одне до одного поза межами офісних стін, не говорили, якщо це не стосувалося робочих питань. Ця незвична ситуація породжувала незатишні, натягнуті паузи. Час від часу Вероніка відчувала на собі короткими перебігами погляд Андріана, але щоразу, коли вона повертала голову, він знову зосереджено дивився на дорогу.

Не витримавши цього катування тишею, Вероніка вирішила взяти ініціативу у свої руки.

— Містере Холанде... — тихо почала вона, повернувшись до нього. — Можна поставити вам одне запитання?

— Називай мене просто Андріаном. Все ж таки… ми вже не чужі люди, — не відриваючи очей від дороги, відповів він. — Запитуй.

— Чому ти вирішив завести дитину? І... як ти взагалі дійшов до рішення скористатися послугами сурогатної матері?

Вона уважно стежила за його реакцією. Андріан миттєво напружився. Його пальці міцніше стиснули шкіряне кермо, а вена на лобі запульсувала сильніше. Вероніка помітила, як у його очах промайнула якась давня, глибоко прихована тінь.

— Це... довга історія, Вероніко, — нарешті мовив він, і його голос прозвучав сухо та відчужено. — Скажімо так: я просто зрозумів, що готовий до цього. І це єдиний правильний шлях для мене.

По виразу його обличчя було зрозуміло: тема надто особиста, болюча, і він абсолютно не готовий відкриватися. Вероніка вирішила не тиснути й лише мовчки кивнула, знову повернувшись до вікна. Що ж розмова, не клеїлася. Можна було б спробувати заговорити на якусь небезпечну тему на кшталт погоди, але це прозвучало б занадто фальшиво. 

За пів години авто звернуло на приватну алею, оточену високими віковими соснами, і зупинилося перед масивними кованими воротами.

Маєток Андріана вражав з першого погляду. То була монументальна, триповерхова споруда з темного каменю та скла, побудована у стилі сучасного класицизму. Навколо простягався ідеально вистрижений газон, а крізь дерева виднілося плесо особистого ставка. Будинок випромінював силу, багатство й абсолютну неприступність — він був точним відображенням самого Андріана.

Коли вони пройшли крізь високі подвійні двері до просторого холу з мармуровою підлогою та кришталевою люстрою під стелею, Вероніка на мить затамувала подих. Тут панував вишуканий мінімалізм, але водночас відчувався затишок, за який, очевидно, довелося викласти чималу суму дизайнеру.

— Рональде! Рон! — гукнув Андріан, залишаючи її сумку біля дверей. — Ти вдома?

З глибини коридору одразу ж з'явився високий, привабливий хлопець. Його кучеряве каштанове волосся хаотично стирчало у різні боки. На ньому була вільна розстібнута сорочка, а на обличчі грала щира, трохи бешкетна посмішка. На вигляд йому було до тридцяти і, на відміну від суворого та стриманого Андріана, він випромінював позитив.

— О, ви вже тут! — весело привітався хлопець, розвівши руки в боки.

— Це Рон, мій кузен, — пояснив Андріан Вероніці, ступивши трохи вперед. — Він живе в іншому крилі маєтку й повністю відповідає за цей дім — розпоряджається персоналом, підтримує порядок і стежить, щоб усе працювало як годинник.

— І роблю це бездоганно, між іншим, — грайливо підхопив Рон і зробив крок до Вероніки, протягуючи руку. Його карі очі тепло засяяли. — Дуже радий нарешті познайомитися, Вероніко! Знаєш, а ти значно приємніша й миліша, ніж мені розповідали…

Закінчити думку Рон не встиг. Андріан миттєво зробив швидкий крок і безжально вліпив кузену короткий, болючий удар ліктем прямо під ребро.

— Оу! — зігнувся Рон, схопившись за бік, але на його обличчі все одно залишилася посмішка. — Боляче взагалі-то!

— Слідкуй за язиком, Роне, — холодно зауважив Андріан, навіть не глянувши на нього, і знову повернувся до Вероніки з абсолютно незворушним виразом обличчя, ніби нічого й не сталося.

— Ходімо, я покажу тобі дім.

Кузен слідував за ними. Тримаючись на безпечній відстані, він періодично вставляв свої п'ять копійок. Коли Андріан стримано показував простору вітальню з каміном, Рон пошепки додавав, що зазвичай генеральний директор використовує її для репетицій своїх монументальних промов. А коли вони проходили повз кухню, Рон бадьоро зауважив, що їхній шеф-кухар готує краще, ніж у більшості мішленівських ресторанів Чикаго, але змушений обмежуватися шматком м’яса на пару та овочами, бо Андріан у їжі такий же занудний, як і інший сферах життя. 

Урешті-решт терпець Андріана урвався.

— Роне, у тебе були термінові справи у східному крилі. Прямо зараз, — вимовив він таким тоном, що кузен про всяк випадок зробив крок назад. — ЗНИКНИ НЕГАЙНО!

— Та добре… Навіщо так кричати? — він підморгнув Вероніці та пішов, пообіцявши скоро повернутися.

Залишившись удвох, Андріан підвів її до різьблених подвійних дверей на другому поверсі.

— Це твоя кімната.

Він відчинив двері, і Вероніка зробила крок усередину, одразу ж застигши від легкого шоку.

Кімната була неймовірно красивою та затишною: м'які пастельні тони, панорамні вікна з виглядом на сосновий гай, величезне ліжко з білосніжною білизною. Але здивувало її зовсім не це. У суміжній ванній чекали шовковий халат, рушники та всі необхідні дрібниці — від гігієнічних засобів до м'яких кімнатних капців.

Складалося чітке враження, що Андріан заздалегідь знав, що вона піддасться тиску й погодиться жити тут. Її знову накрила хвиля обурення від такої впевненості.

Побачивши, як закам'яніли її плечі та як змінився вираз обличчя, Андріан зрозумів усе без слів. Він зупинився біля порога, так і не переступаючи межу її спальні, і спокійно пояснив: