8.

Вероніка зробила глибокий вдих.

— Зберися, — прошепотіла сама до себе. — Паніка та плач ще нікому не допомагали зробити ремонт чи повернути сухість стінам. 

Вона перевзулася у сухі кеди, підхопила сумочку і й рішуче попрямувала до ліфта, щоб піднятися на поверх вище. Дорогою вперше серйозно пошкодувала, що за п’ять років життя в цьому будинку так і не спромоглася завести знайомство бодай із кимось на своєму поверсі, не кажучи вже про сусідів зверху. Вона навіть не знала, хто там живе — самотній студент, галаслива родина чи літня пара. Усі її контакти обмежувалися коротким “доброго дня” в ліфті.

Опинившись перед потрібними дверима на п'ятнадцятому поверсі, з-під яких теж тонкими струмочками просочувалася вода, Вероніка почала щосили стукати кулаком.

— Гей! Відчиніть! Ви мене затоплюєте! — кричала вона, але у відповідь були лише тиша. Жодного шурхоту чи кроків. — Ви там? Дайте знак, якщо… якщо вам погано чи потрібна допомога! Агов!

Зрозумівши, що криком справі не зарадиш, Вероніка спустилася на перший поверх до консьєржа. Літній містер Томас, побачивши її розгублений вираз обличчя, миттєво відклав свій кросворд.

— Містере Томас, сусіди зверху влаштували мені справжній Ніагарський водоспад, — швидко заговорила вона. — Там нікого немає, двері не відчиняють. Негайно дайте мені контакти власників, я маю з ними зв'язатися!

Консьєрж винувато зітхнув і розвів руками, виглядаючи щиро засмученим.

— Мені дуже шкода, місс, але з цим будуть проблеми. В тій квартирі немає постійного мешканця. Власник уже три роки живе десь у Європі, а житло здається подобово через якусь агенцію нерухомості. Судячи з усього, останні клієнти з'їхали сьогодні вранці й просто забули закрити кран у ванній, або там прорвало трубу.

Вероніка відчула, як її серце важко стиснулося. Орендована подобово квартира, агенція-посередник, власник за кордоном... Добитися компенсації та ремонту буде пекельно важко. Попереду на неї чекали місяці судової тяганини з юристами агенції, які перекладатимуть провину на клієнтів, і нескінченна бюрократія. 

— Будь ласка, терміново викликайте аварійну службу та представників житлового комплексу, щоб вони бодай перекрили воду по всьому стояку, — втомлено попросила вона консьєржа, відчуваючи, як сили остаточно покидають її тіло. — А я піду до себе, перевірю чи не залило документи і техніку.

Повернувшись до свого затопленого житла, Вероніка намагалася не дивитися на розмоклі шпалери та роздутий паркет. Вона пройшла до спальні, де, на щастя, вода ще не встигла повністю знищити речі, дістала з верхньої полиці шафи теку з документами — це було найважливіше — і сховала її у великий пластиковий пакет. У валізу кинула кілька змінних речей на перший час, зубну щітку та косметичку.

Звісно, вона це так просто не залишить. Завтра підніме на ноги найкращих адвокатів міста, все ж таки знайде винних і змусить їх заплатити за кожен зіпсований сантиметр її квартири. Вона витрясе з цієї агенції все до останнього цента. І байдуже, скільки часу та зусиль піде на це. Але зараз, після важкого, емоційно виснажливого робочого дня, на тлі ранньої вагітності, вона просто не мала на це сил.

Вероніка зачинила двері своєї квартири, спустилася в паркінг і сіла за кермо. На вулиці вже панувала глибока ніч, місто світилося мільйонами вогнів. Їй було байдуже, куди їхати, тому вона просто попросила навігатор прокласти дорогу до найближчого готелю. Її організм буквально благав про відпочинок.

Опинившись у номері, Вероніка навіть не вмикала світло. Вона дійшла до ліжка, безсило скинула туфлі й, прямо в одязі, залізла під важку, білосніжну пухову ковдру. Вона загорнулася в неї, як у захисний кокон, намагаючись зігрітися, але внутрішній холод не минав. У темноті номера її миттєво наздогнали й накрили з головою важкі, гнітючі думки.

Вона лежала, втупившись у стелю, і думала, як усе ж таки складно й нестерпно бути самій. Особливо зараз, коли всередині неї зародилося нове, крихітне життя, яке повністю залежало від неї. Ще вчора вона вважала себе всесильною. Була залізною леді, здатною підкорити світ. А сьогодні... сьогодні вона почувалася маленькою, беззахисною дівчинкою.

Вероніка гірко усміхнулася. Вона так запекло будувала свою незалежність, а тепер, скрутившись калачиком на чужому ліжку, готова була віддати все на світі за одну-єдину річ. За те, щоб просто зараз поруч з'явився надійний, сильний чоловік. Якийсь казковий рятівник. Чоловік, який би просто обійняв її, притиснув до своїх широких грудей, забравши весь цей нестерпний тягар, і тихо, але впевнено сказав: «Не переймайся, крихітко, я тут. Я владнаю всі твої проблеми».

Вперше в житті її гордість капітулювала перед бажанням бути захищеною. В її думках раптом промайнуло суворе, але чомусь уже не таке лякаюче обличчя Андріана та його питання: «Ти не передумала щодо переїзду, Вероніко?».

З цими несподіваними, плутаними думками та солоним присмаком сліз на губах Вероніка нарешті закрила очі й поринула у сон.