3.

Решту робочого дня Вероніка провела наче у тумані. Вона перевіряла звіти, відповідала на електронні листи й погоджувала макети для нової рекламної кампанії, але її думки раз у раз поверталися до ранкового УЗД. Здавалося, що з нею сталося диво, і вона досі не могла повірити своєму щастю. Андріан в офісі так і не з’явився, а його помічниця лише розводила руками, повторюючи, що бос скасував усі зустрічі до кінця тижня. Це було максимально дивно, але Вероніка мала власні, куди приємніші клопоти, ніж розгадування причин зникнення начальника.

Коли о шостій вечора вона нарешті виїхала з підземного паркінгу хмарочоса, сама не помітила, як звернула зі звичного маршруту. Перетнувши центральну площу, Вероніка заїхала до великого торгового центру і, ледве стримуючи посмішку, попрямувала до поверху з дитячими товарами.

Вона чудово розуміла, що це нераціонально. Термін вагітності був зовсім маленьким, і десь глибоко в душі сидів той самий липкий, первісний страх, знайомий багатьом майбутнім мамам. Страх викидня. Страх, що це тендітне щастя, яке вона щойно знайшла, може розбитися від будь-якого необережного подиху. Її раціональна частина кричала: «Зупинись! Ще занадто рано, забобони існують не просто так!» Але вона не могла нічого вдіяти. Їй до нестями, до щему в грудях хотілося купити бодай щось для свого малюка.

Вона йшла між білими стелажами дитячого відділу. Навколо панувала особлива, затишна атмосфера: лунав дитячий сміх, пахло цукерками та випрасуваною парою тканиною. Вона зупинилася біля вішаків із крихітним одягом. Серце стиснулося від ніжності при погляді на ці мініатюрні шкарпетки, повзунки та сорочечки, які здавалися іграшковими.

Вона провела пальцями по м'якій бавовні, і на мить задумалася. Кого ж вона носить під серцем? Хлопчика чи дівчинку? Вероніка посміхнулася власним думкам. Їй було байдуже. Вона вже любила цю дитину сильніше, ніж будь-кого у всесвіті.

Раптом тишу відділу порушив різкий звук — у її сумочці наполегливо завібрував мобільний. Вероніка здригнулася, дістала смартфон і побачила на екрані назву клініки репродуктивної медицини.

Всередині все миттєво похололо. Вона швидко провела пальцем по екрану й піднесла слухавку до вуха.

— Алло, Вероніко? Доброго вечора, — голос адміністраторки звучав неприродно напружено й надто офіційно. — Вас турбують з клініки “Генезис”. Ви можете говорити?

— Я слухаю. Щось трапилося? — Вероніка відчула, як її долоні миттєво стали вологими.

— Так… ситуація наступна: вам необхідно завтра терміново з'явитися у нас о дев'ятій ранку. Сталося серйозне непорозуміння, яке ми абсолютно не можемо вирішити без вашої особистої присутності.

Перше, що відчула Вероніка — це дикий, паралізуючий жах за малюка. Земля буквально йшла з-під ніг, а перед очима все попливло. Вона міцно вхопилася вільною рукою за край стелажа, щоб не впасти.

— Що ви маєте на увазі під «непорозумінням»? — її голос зірвався на хрипкий шепіт. — Мої аналізи крові? Щось не так із ХГЛ? З малюком щось погано?! Будь ласка, не мовчіть!

— Ні-ні, заспокойтеся, будь ласка! З вашою вагітністю все гаразд, ембріон розвивається абсолютно нормально, медичні показники в ідеалі, — поспішно запевнила секретарка, намагаючись згладити кути, але її голос усе одно тремтів. — Причина вашого термінового виклику інша. На жаль, я не маю права розголошувати деталі телефоном. Завтра вранці головний лікар особисто все вам пояснить. Це надзвичайно важливо, Вероніко. Ми чекаємо на вас.

У слухавці пролунали короткі гудки. Вероніка повільно опустила руку з телефоном, важко й часто дихаючи. Серце калатало у грудях як божевільне. З малюком усе добре... Але що тоді могло статися? Яка помилка змушує елітну клініку панікувати й викликати пацієнтку, та ще й до головного лікаря?

Вона дивилася на дитячі речі, і тривога чорною хмарою накривала її з головою. Хотілося забитися в куток і плакати від безсилля перед цією невідомістю. Але Вероніка не була б собою, якби дозволила паніці зламати себе. Вона стиснула зуби й глибоко вдихнула, повертаючи контроль над емоціями. Вона сильна. Вона впорається.

Її погляд упав на стенд прямо перед нею. Там висів малесенький, м'який комбінезончик нейтрального молочного кольору з капюшоном та кумедними плюшевими вушками ведмедика. Він був настільки милим і затишним, що Вероніка відчула прилив раптової, бунтарської рішучості.

Вона простягнула руку і рішуче зняла комбінезон із вішака. Це був її виклик. Виклик усім страхам, забобонам і будь-яким проблемам, які могли чекати на неї завтра.

— Ми з усім впораємося, чуєш? — тихо, але твердо прошепотіла Вероніка, притискаючи покупку до грудей і прямуючи до каси. — Що б там не сталося. Ми сильні, малюче.