2.

Офіс маркетингової компанії «Apex Media» у самому серці Чикаго гудів, як розтривожений вулик. Вероніка йшла коридором тридцятого поверху, впевнено стукаючи підборами туфель. У її руках був планшет, на плечі — елегантна сумочка, а в голові — чіткий план дій. Вона була у своїй стихії: зібрана, впевнена, бездоганна. Жінка, яка здатна продати сніг ескімосам і підписати контракт із найкапризнішими акулами бізнесу.

Проте сьогодні в її звичному образі бізнес-леді з'явилося дещо нове. Глибокий, внутрішній спокій та ледь помітна, м'яка посмішка, яку вона ніяк не могла загасити.

— Доброго ранку, Вероніко! — її секретарка, молода й зазвичай затуркана Клое, з’явилася перед нею з паперовим стаканчиком. — Ваш лате на мигдалевому молоці, як ви любите. О боже... ви сьогодні просто сяєте! Щось трапилося?

Вероніка взяла каву, вдихнула аромат (поки ще не мучив токсикоз) і загадково примружила очі.

— Просто… хороший день, — вигадала вона, —  гарна погода…

Клое змовницьки нахилилася ближче, її очі заблищали від цікавості.

— Годі вам, від мене нічого не приховаєш. Яскрава сукня, цей погляд... У вас з'явився чоловік? Новий роман? Хто він? Сподіваюся, не той зануда-юрист із двадцять п'ятого поверху?

Вероніка тихо розсміялася.

— Ні, Клое, жодних юристів. Все значно, значно краще. Але поки що це секрет.

Вона пройшла до свого кабінету, залишаючи заінтриговану секретарку позаду. «Значно краще» — це не те слово. Всередині неї жило маленьке диво, її власне маля. Вероніка твердо вирішила: вона приховуватиме вагітність якомога довше. Корпоративний світ Америки жорстокий, і хоча вона партнерка в компанії, зайві плітки та жалісливі погляди їй ні до чого. Вона піде в декрет на своїх умовах, коли прийде час.

За п'ять хвилин до початку конференції Вероніка увійшла до просторої зали засідань. Інвестори — три поважні чоловіки у дорогих костюмах — уже розмістилися за скляним столом. А на чолі столу, вивчаючи якісь папери, сидів Андріан.

Її бос був уособленням успіху та суворої чоловічої краси. Високий, із широкими плечима, ідеально підстриженою темною щетиною та крижаними сірими очима, які, здавалося, бачили людей наскрізь. На ньому був бездоганно підігнаний темно-синій костюм-трійка. Андріан ніколи не підвищував голос, але його аура домінування була настільки потужною, що в його присутності всі мимоволі витягувалися по струнці. Він був безжальним лідером, який не прощав помилок ні собі, ні іншим.

— Нарешті усі в зборі, — Андріан підвівся, коротко кивнувши. Його голос, глибокий баритон, миттєво заповнив простір. — Почнімо. Вероніко, слово тобі.

Вероніка підключила планшет до великого екрана. Перші двадцять хвилин презентації пройшли як по нотах. Вона говорила впевнено, тримала увагу аудиторії, а Андріан час від часу вставляв свої вагомі, точні коментарі щодо фінансових прогнозів. Вони були ідеальним тандемом. Інвестори задоволено кивали.

Раптом на столі Андріана завібрував телефон. Вероніка помітила, як він кинув погляд на екран, і його брови злетіли вгору. Цікавість змусила вероніку непомітно покоситися у його бік, проте вона так і не змогла розгледіти, як підписаний номер. Андріан насупився, підняв руку, закликаючи до тиші, і відійшов до панорамного вікна в кінці зали.

— Слухаю... Так, це я. Що? — його голос раптом став тихішим. — Я не вірю… 

Вероніка продовжувала розповідати інвесторам про стратегію просування, але краєм ока спостерігала за шефом. Те, що відбулося далі, шокувало її. Завжди непохитний, залізний Андріан раптом зблід так, наче побачив привид. Його пальці сильніше стиснули слухавку, а плечі напружилися. Він мовчки слухав те, що йому говорили, і його дихання стало важким.

Коли він повернувся до столу, Вероніка ледь впізнала його. В його очах, де завжди панував холодний розрахунок, зараз вирував справжній хаос і шок.

— Вероніко... — Андріан заговорив дивно тихим голосом, і це привернуло увагу навіть інвесторів. — Закінчи презентацію без мене. Підпиши протокол про наміри. Мені потрібно терміново їхати. Справа невідкладна.

Такого не було ніколи. Андріан міг кинути все лише в тому разі, якщо б будівля офісу загорілася. Не чекаючи відповіді, він схопив свій піджак, телефон і швидким кроком майже вибіг із конференц-залу.

Вероніка на секунду застигла, але професіоналізм узяв гору. Вона чарівно посміхнулася здивованим гостям.

— Що ж, у нашого головного виконавчого директора виникли деякі… критично важливі справи, тому фінальні акценти розставлю я. Погляньмо на графік окупності...

Вона закінчила презентацію блискуче. Контракт був практично у них у кишені, інвестори залишилися в захваті й після підписання попередніх паперів тепло попрощалися з нею.

Коли за останнім гостем зачинилися двері, Вероніка без сил опустилася на шкіряне крісло й видихнула. Вона поклала руки на живіт. Незважаючи на адреналін від успішної угоди та на те, як сильно любила свою роботу, зараз вона зловила себе на дивній, абсолютно новій думці.

«Я буду неймовірно рада піти в декрет. Хочу нарешті відпочити й дбати не про цей корпоративний світ, а лише про свого малюка».

Прибираючи графіки та роздруківки зі столу, Вероніка все ще міркувала над тим, що ж могло так сильно налякати її залізного боса. Вона навіть не здогадувалася, що цей дзвінок назавжди зв'язав їхні долі.