1.

Холодний гель на шкірі живота змусив шкіру Вероніки вкритися сиротами. Вона застигла на кушетці, затамувавши подих, і вдивлялася у темний екран монітора ультразвукового апарату так, наче від цього залежало все її подальше життя. Власне, так воно і було.

Доктор Кларк мовчки водив датчиком, злегка насупивши брови, і ці секунди тиші здавалися Вероніці вічністю. Вона подумки молилася — палко, відчайдушно, як ніколи у житті. «Будь ласка, нехай усе вдасться. Нехай там буде малюк. Будь ласка...»

У свої тридцять п’ять років Вероніка досягла всього, про що колись мріяла дівчинка з маленького містечка. Вона переїхала до мегаполіса, зробила блискучу кар'єру в маркетингу, купила власну затишну квартиру і могла дозволити собі будь-яку розкіш. Окрім однієї. Щасливої родини.

Інститут шлюбу розчарував її повністю. Кілька серйозних романів, які починалися красивими обіцянками, закінчувалися однаково: зрадами, егоїзмом або банальним страхом чоловіків перед сильною та успішною жінкою. Останні стосунки, що тривали три роки й розпалися через те, що наречений просто злякався відповідальності, поставили остаточну крапку. Вероніка зневірилася в чоловіках. Вона зрозуміла, що чекати на «ідеального принца» можна до старості, а її біологічний годинник невблаганно відраховував час.

Вона хотіла дитину. Дитину, яку любитиме понад усе на світі, яку зможе забезпечити й виростити сама, ні від кого не залежчи. Саме тому вона наважилася на штучне запліднення. Самостійний, зважений, дорослий крок. Клініка з чудовою репутацією, анонімний донор із медичною картою без жодних вад — усе було прораховано до дрібниць. Окрім цього болісного очікування результату.

— Ну що ж, Вероніко, — голос доктора Кларка змусив її серце підскочити до самого горла. Лікар раптом посміхнувся й розвернув монітор до неї. — Подивіться ось сюди. Бачите цю крихітну крапочку?

Вероніка примружилася. На екрані серед сіро-чорних хвиль виділялася маленька, ледь помітна цятка.

— Це ваше маля, — м'яко вимовив лікар. — Плодве яйце закріпилося ідеально. Вітаю, ви вагітні.

Слова лікаря прозвучали як найпрекрасніша музика у світі. Вероніка глибоко вдихнула повітря, і в ту ж секунду з її очей бризнули сльози. Вона затулила рот тремтячими долонями, не в силах стримати ридання — ридання чистого, абсолютного, безмежного щастя. Весь той тягар, всі сумніви, які вона носила в собі останні місяці, миттєво випарувалися. Вона змогла. Вона стане мамою.

Всередині розлилося таке неймовірне тепло, що їй здалося, ніби на мить кабінет залило сонячним світлом. Вероніка дивилася на екран і відчувала, як кожна клітинка її тіла наповнюється новим сенсом.

— Дякую... Дякую вам, докторе, — прошепотіла вона, витираючи щоки паперовою серветкою, яку їй протягнув лікар.

Вийшовши з клініки на галасливу вулицю, Вероніка відчувала себе так, наче вона левітує над асфальтом. Їй хотілося зупинити першого-ліпшого перехожого і прокричати про своє щастя. Їй до нестями хотілося зайти в найближче затишне кафе, замовити собі смачний десерт, зателефонувати батькам (хоча ті ніколи не підтримували її) й просто святкувати цей день, смакуючи кожну мить свого нового статусу. Вона заслуговувала на раптовий вихідний.

Але кинувши погляд на смартфон, Вероніка важко зітхнула. На екрані висвітилося вже три пропущені дзвінки від її секретарки й лаконічне, але безапеляційне текстове повідомлення від боса:

«Вероніко, інвестори вже під'їжджають до офісу. Нагадую, що презентація нового бренду повністю на тобі. Чекаю у конференц-залі за тридцять хвилин. Не спізнюйся».

Андріан. Її нестерпний бос. Людина-робот, яка, здається, харчувалася виключно кофеїном та страхом підлеглих. Він керував компанією, наче військовим підрозділом, і хоча Вероніка поважала його як професіонала, його тотальний контроль іноді душив.

Вона знала: якщо вона зараз не приїде, багатомільйонний контракт може зірватися. Андріан був геніальним стратегом, але саме Вероніка вміла «продавати» ідеї емоційно, саме її візуальна презентація та промова мали стати вирішальним фактором для інвесторів. Без неї Андріан просто закидав би їх сухою статистикою. Вона була незамінною, і сьогодні це грало проти неї.

— Ну що ж, малюку, — Вероніка ніжно поклала долоню на свій ще абсолютно плаский живіт і посміхнулася, прямуючи до підземного паркінгу. — Схоже, наш перший спільний робочий день починається просто зараз. Твоя мама покаже цим акулам бізнесу, на що вона здатна.

Вона сіла за кермо свого автомобіля, увімкнула запалювання і рушила в бік скляного хмарочоса офісу. Того дня ніщо не могло зіпсувати її чудовий настрій. Принаймні так вона думала.