Глава 30

Мирослав 

Маша живе не далеко від мене. Якщо без заторів, то за тридцять хвилин можна легко дістатися. 

Я помітив, що дівчина смикає шлейку від сумки всю дорогу. Невже так сильно переймається? 

– Катю, заспокойся, – кладу свою руку поверх її щоб заспокоїти. 

Вони гарячі і трохи тремтять.  

За пів години вже під'їжаємо до під'їзду дівчини. Катя вискакує з машини та мчить до дверей. Виходжу слідом. 

Підходимо до квартири. Дзвонить. За хвилину вони відчиняються. Стою осторонь щоб не заважати. 

Маша вся в сльоза, схлипує. Обіймає подругу і щось шепоче на вухо. 

Невже так сильно кохає брата, що той довів до істерики? 

Здається, навіть не помічає мене. Заходять до квартири. 

Вирішую зателефонувати Марату, дізнатися, що він їй там нарозповідав. 

– Вона в істериці, – вирішую не ходити кругом та осторонь, а відразу до суті. 

– Я знаю, – голосно ковтає. Голос тихий та стомлений. 

– Що ти їй розповів? 

– Все. 

– Приїде до тебе? 

– Не знаю. Я лікарню сказав. 

– Зрозуміло, – скидаю виклик, та заходжу до квартири. 

Дівчата сидять на дивані у вітальні. Проходжу на кухню й наливаю склянку води. Передаю Каті, а та подрузі. 

– Катю, він не буде ходити, – схлипує. – Ти знала? 

Глибоко вздихає. 

– Так, Мирослав сказав. 

– Чому не сказала? – трохи заспокоюється. 

– Заборонено було, – сумно каже. – Пробач. 

– Він тому мені не писав, я думала забув. 

– Машо, ходімо ляжеш. Тобі потрібно поспати, – пропонує Катя. 

Після цього вони йдуть до кімнати. Я залишаюся дивитися в вікно. 

Аварія. Брат їхав до Києву з Карпат. Щось з батьками не поділив, хотів розібратися. Тоді ніч була, до того ж зі зливою. Марат каже, що напевно не розгледів вантажівку, а можливо водій його. Винного немає. Брат лише дивом живий залишився. Лікарі кажуть, якщо б трохи лівіше в'їхав, за секунду помер би. А так лише ногами відбувся. Але Марат так не вважає, все повторює, що краще вже померти, чим до кінця життя бути особою з інвалідністю. І хіба ж його переконаєш в тому, що він верзе дурню? Впертий, весь в батька. 

– Вона заснула, – від роздумів мене відірвала Катя. 

– Це добре. Не думав, що все так погано, – обіймаю дівчину. – Ти як? 

– Мені її шкода, – в очах сум. Невже так переймається емоціями інших? 

– Все буде добре. Марат оправиться. Лікарі діють шанси. Не великі, та все ж. 

– Надіюсь. 

– Ходімо, я тебе відвезу, – беру за руку. 

Вже в машині, дівчина трохи розслабляється. 

– Мирослав, я в тебе дещо запитаю, – делікатно заходить до питання. 

– Звісно. 

– Пам'ятаєш, тоді на дні народженні Маші, ми були на кухні? – її щоки заливаються рясним рум'янцем, – Ти тоді, ще щось сказав на французькій. 

Посміхаюся. Досі не забула? Я тоді був трохи під дією алкоголю, але за слова та дії свідомо відповідаю. 

– Звісно, – повертає голову в мою сторону та зацікавлено розглядає. 

– Що? 

– Ти мені подобаєшся, – спокійно відповідаю. 

Після моїх слів, вона ще більше заливається рум'янцем. А я ще більше посміхаюсь. 

Ця дівчина мені справді подобається. Вона змінила моє бачення життя. Звучить голосно, але це справді так. До нашого знайомства, до того як вона вилила на мене свою каву. Все було по-іншому. Робота була монотонно нудною, а життя сірим. Ганяти її по дрібницях, було зовсім не потрібно. Але спостерігати, як вона роздратовано сопе та стискає кулачки щоб не облаяти мене всіма лайками солов'їної, кумедно. Я ледь посмішку стримував. Але я їй цього не скажу.