Глава 29

Поки Мирослав робив нам каву на кухні, вирішую поглянути, що ж знаходиться за різними дверима. 

Перші двері ведуть до ванної кімнати. Нічого цікавого, окрім величезної душової. За другими ховається кімната – простора, світла. Та виглядає ніби ніхто тут і не живе, здається це гостьова. А треті вирішую не відчиняти й так зрозуміло, що це кімната Мирослава. А заходити туди без дозволу, якось не красиво. Хоч цікавість і з'їдає з середини. 

Повертаюся до чоловіка на кухню. 

– Ось твоя кава, – ставить на стіл, чашку запашної напою.  

– Дякую, – куштую. 

Гарячий напій, розливається в середині. Залишаючи після себе приємний гіркий після смак. Взагалі, я люблю більш легку каву, але зараз ця просто божественна. 

– Які любиш фільми? – починає чоловік світську бесіду. 

– Взагалі щось романтичне. Якийсь "мєльняк", як каже моя подруга, – згадую про Ліку. – Де розвивається дурнувата історія кохання, яка схожа на ще тисячу таких самих ромкомів. Ще люблю фентезі, щось не з світу цього. Вигаданий світ, персонажі, життя, історії. При перегляді таких фільмів можна відійти від реальності, якщо дуже погано. Або ж фільми пов'язані з чимось надприроднім. Точно не фільми жахів чи трилрери, терпіти не можу це все. О, а ще комедії, особливо в кругу сім'ї, коли всі разом сідають, дивляться, та надриваючи животи сміються.  

Я настільки захопилася розповіддю, що навіть не побачила як розповіла все що можна тільки. 

Я невпевнено поглянула на чоловіка. Той добродушно посміхався, та здається уважно слухав мене.  

– А ти що любиш? – вирішила продовжити розмову.  

Мирослав зробив ковток кави, яка вже майже охолонула. 

– Теж люблю фентезі та комедії, а ще бойовики. Раніше з братом полюбляли дивитися останнє, а потім виросли. Зараз не так багато часу для фільмів. Робота. Але коли є вільний час, дивлюся фентезі. – чоловік підхопив мою тираду. 

Здається в цьому діалозі не було нічого напруженого, все було легко і просто. Ніби ми вже не перший раз так сидимо та спокійно розмовляємо. 

– Ходімо, виберимо щось подивимося, – він піднявся зі стільця, та поклав чашку в раковину. 

Я пішла за ним. 

Мирослав взяв ноут, та всівшись на дивані, почав шукати щось. 

– То що, комедію чи фентезі, або ж мелодрама? – запитав чоловік, а на останній фразі почав посміхатися. 

– Навіть не знаю, давай фентезі, – вирішила не зважати на посмішку, всілася біля нього. 

Зупинилися ми на фільмі "Викрадач часу" 

– Доречі, в мене десь має бути попкорн. 

Повернувся він вже з мискою повною їжі, а також пледу. 

– О, дякую, – я посміхнулася, коли він вкрив ним мені плечі. 

Далі ми переглядали фільм. Спершись головою на його плече, ми обговорювали головного героя, і чому саме, він так вчинив. 

Але тут нашу ідилію порушив рингтон телефону. Мого телефону. Я поглянула, на екран. Маша. 

– Вибач, я відповім, – сказала, та відлучилася трохи далі до дверей. 

Підіймаю слухавку і чую: 

– Катю, – на кінці проводу чується схлипування. 

– Машо, що сталося? – відразу занепокоїлася я. 

– Катю, він подзвонив мені, Боже, – знову схлип, – він попав в аварію, і зараз він в лікарні. 

– Мила, ти не плач тільки, гаразд? Зараз з ним все добре, він в порядку. Можна до тебе приїхати? 

– Ти знала? – нотки образи промайнули в голосі. 

– Я все поясню, Зараз буду. 

Я кинула слухавку, та почала збиратися. 

– Що сталося? – Мирослав підійшов до мене. 

– Маша, їй Марат розказав. Їй погано, я до неї поїду. Ти ж не проти? 

– Ні, звісно. Давай я тебе відвезу. 

– Дякую.