Глава 28

– Зараз, – він відірвався від мені, підійшов до столу та натиснув якусь кнопочку. – Все. 

І далі повернувся до мене. 

– Мирослав Антонович, мені працювати треба, взагалі-то, – я відсторонилася. 

– Перед тобою стоїть твій бос, і знаєш, я думаю він дозволяє тобі відпочити, – зробивши серйозне лице, промовив чоловік. 

Я залилася дзвінким сміхом, відкинувши голову назад. 

Не знаю, чому з ним так комфортно. Ніби я сховалась під одіяло від монстра який ховається під ліжком. 

Коли заспокоїлася, поглянула в ці очі. Він все ще стояв перед мною без рубашки. Я пробіглася від його живота до ключиці подушечками пальців. 

Він рвано вдихнув, кадик смикнувся. Я поглянула в глибину його ока, зіниці розширилися. 

– Ну все бос, мені час працювати, – я чмокнула його в губи,  нажала на кнопочку. Та на кінець помахала ручкою. 

Поки стояла в ліфті поправила зачіску яка трохи розтріпалася.  

– Щось ти швидко, – зустріла мене подруга. 

– Машо! – розлютилася я , та вдарила її кулачком в плече. 

Та лише залилася сміхом. 

Трохи попрацювавши над проектом, я взяла телефон та знайшла Мирослав в телеграмі. 

К: Доречі, що сказав Марат? Я можу розповісти, чи він хоче сам? 

Відповідь не змусила довго себе чекати. 

М: Він сам. Це доволі болюча тема для нього, йому потрібно зібратися. 

К: Гаразд. 

М: В тебе є плани на вечір? 

Посмішка мимоволі з'явилася на обличчі. 

К: Навіть не знаю, маєш ідеї? 

М: Маю. 

Я навіть через екран телефону бачу, що він ухмиляється. 

К: Тоді, до зустрічі. 

В кінці повідомлення хотіла додати смайлик сердечка, але вирішила, що це занадто, тому стерла. 

Час до кінця роботи, тягнувся незримо повільно. Я встигла доробити проект, а час все ніяк не доходив до 18:00. 

– Годі вже випалювати годинник поглядом, там нічого не змінилося. Маєш плани на вечір? – в очах подруги читався смуток, але вона гарно його приховувала під маскою радості. 

– Не великі. Там всього треба Олівера до ветеринара завести, – мені не хочеться ще більше засмучувати Машу, тому вирішую  брехати. 

– Олівера? – ах, точно, я забула. 

– Песик. Мій новий друг. Я його на автобусній зупинці знайшла. Я вас обов'язково познайомлю. 

– Круто, – вона щиро посміхнулася. 

– Так, він класний, дзявкає багато правда. 

Коли стрілка годинника перевалила за шосту, я піднялася зі стільця. Попрощалася з подругою та колегами. І направилася до виходу. А потім на парковку. 

Стала біля своєї машини, а що далі робити? Він сказав, що має ідеї, як провести вечір. Може до нього піднятися? 

Але я не встигаю нічого зробити як до мене ззаду хтось підходить та обіймає за талію. 

– Я вже стиг скучити, – шепоче на вухо. 

– Мирослав, – озираюся по сторонам та намагаюся вилізти з його обіймів, – нас може хтось побачити. 

Він розвертає мене обличчям до себе. 

– Той що? – каже та, цілує в губи. 

Не зважаючи на те, що зараз ми стоїмо на парковці офісу, я не можу відштовхнути його. Цей чоловік просто плавить мене в своїх руках. Я давно вже не відчувала такий емоцій, навіть в своїх минулих стосунках. Цього не було. 

– Сідай до мене, – каже, та тягне за руку до своєї машини. 

Я розчаровано зітхнула. Я вже третій день не можу забрати звідси свою. Але нічого потерплю ще день. Їздити на таксі вже не так і погано. 

– А куди ми? – запитую, коли ми вже рушаємо. 

– До мене, – спокійнісінько відповідає. 

– Як це до тебе? – в ступорі забуваю  як дихати навіть. 

– Отак, Катрусю, – в голосі відчутні глузливі нотки. 

Катю, заспокойся. Це ж не означає, що ви відразу маєте в ліжко один до одного цибати. Можливо він хоче повечеряти в домашній обстановці. Заодно поглянеш, як саме живе такий крутий чолов'яга. 

Все ж мені вдалося заспокоїтися. 

Далі всю дорогу, ми їдемо в тиші. Я час від часу поглядаю на його руки. Одна рука на кермі, інша ж лежить в нього на нозі, лише інколи перемикає передачу. 

Поглядаю навколо, цікаво дізнатися в якому районі живе сам Жюссьє Мирослав Антонович. 

Згодом під'їжаємо до новобудови, яка знаходиться майже в центрі міста. 

Виходимо з машини, далі в під'їзд, ліфт. Їдемо до останнього поверху. І ось ці двері. Мирослав пропускає мене першою заходжу в хороми боса. 

Квартира світла, все в біло-сірих відтінках, багато вікон, що дає достатньо живого світла. Вітальня, кухня, ну і все як в звичайних квартирах. 

– Гарно, – кажу правду. 

– Будеш щось? – запитується. 

– Каву.