Глава 11

- Можна? - прозвучало за дверима. 

- Звісно. - я відійшла від дверей на достатню відстань, щоб мене ними не вдарило. 

- Катю, йдеш з нами до лісу. - запитала Маша, посміхаючись мені так, що видно було її чудово рівні та білосніжні зуби.

- До лісу? а хто йде?

- Та майже всі, лише бос відмовився. - Мирослав відмовився? чудово.

- Звичайно я йду. - відповіла я, та коли подруга вийшла почала одягатися. 

Добре, що я прихопила з собою декілька речей, на випадок якщо ввечері стане прохолодно. Тому я одягла легкі спортивки, футболку, та накинула на плечі худі. Чудово. 

- Я готова. - сказала я, коли спустилася на 1-й поверх. Вони всі сиділи на диванчику. Приблизно людей 10, можливо 15. І де вона скільки друзів набрала?

- Зараз, тільки Мирослав Антонович залишився. 

- Він теж йде? - "чудовий український фольклор"

- Так, змінив своє рішення. - відповів Марат замість Маші.

І змінити я вже нічого не можу. От чому саме він? хотілося когось поцілуватися, вибрав би когось іншого, чому відразу я? 

Коли всі були готові, ми вирушили в дорогу. І якось так вийшло, що всі йшли парами по 2-х. І звісно, по закону підлості, я йшла з Мирославом. 

- Чому ти така сумна? - невимушено запитав той. 

- З чого ви взяли, що я сумна? - я знаю, що ображатися на нього трохи тупо. Але чорт забирай, він просто поцілував мене, а зараз робить вигляд, що все чудо і нічого не було. 

- Бачу. - я різко зупинилася. 

- Мирослав. - трохи запнулася. - мені ж можна тепер тебе так називати? о доречі, можна я буду на "ти"? 

Я не приховувала свого лукавства. Хочеться його якось зачепити. І де я тільки стільки сміливості взяла? 

Чоловік нічого не відповів, лише стояв, та дивився на мене. 

- Я зрозуміла. - сказала я, та пішла.

Я прискорила крок, щоб наздогнати пару спереду. 

Коли ми прийшли до поляни. Чоловіки почали готуватися до розведення багаття.

- Машо, я ще трохи прогуляюся. - вирішила попередити дівчину.

- Гаразд, тільки не заблукай. - у відповідь я лише засміялася. 

Я вирушила по стежинці в перед, поглиблюючись в надр лісу, та в свої думки. 

Навколо так красиво. Свіже повітря, запах хвої. Все це так заспокоює, що я навіть не зогледілась, як кудись забрела. 

- Ні, ні, ні! - ну звісно ж я заблукала. - дідько. 

Я закинула голову назад, та заплющила очі. Трясця, я не мала загубитися. 

Добре хоч, що ще світло, але вже через декілька годин буде темніти. Нехай йому грець, оце мене занесло. Тоді я вирішила поглянути на телефон, можливо все-таки тут є зв'язок. Звісно, що його не було.

Я розгледілась навколо, але там були лише дерева.. Паніка потроху починала підступати. А що робити далі? Я заплющила очі, та повільно вдихнула. Але крім запаху хвої, нічого не було. 

Я повернулася в ту сторону з якої прийшла. І почал йти туди, можливо не все так погано як здається? потрібно лише повернутися туди звідки прийшла. 

Так я йшла хвилин 20, поки не зрозуміла, що все-таки щось не так. 

- Та щоб тебе! - я знову розгледілася навколо, коли побачила колоду на яку можна сісти, вирішила перепочити.

Але не все так солодко як здається. На колоді були мурахи, які почали повзти на мене, як тільки я сіла. 

- АААА. - я швидко підскочила з неї, та почала обтріхуватися. 

Це було важко, тому що здавалося, що вони вже залізли скрізь.  
Коли я вже впевнилася, що на мені немає ніяких комах, вирішила відійти від потенційної загрози, на безпечну відстань. 

Можливо це я така не везуча, чи просто судьба вирішила зіграти зі мною злий жарт? Тепер залишається лише чекати коли вони схопляться, що мене довго немаю, і підуть шукати. А я поки подивлюся, можло тут є якісь ягоди?