11.2

Більшість гостей поволі розійшлися. І коли було без двадцяти сьома я направилась в гардероб за одягом. Напевно доведеться замовити таксі, щоб добратись до центру. Хай навіть у мене була тепла куртка та плаття геть не відповідало сезону. Воно було просто для прийому, а я в ньому сюди ж приїхала.

Вже біля гардеробу я витягла мобільний з клатчу та набрала номер.

Мені відповіли за якусь хвилину.

- Можна замовити таксі через 10 хвилин до художньої школи?...Ні, ні…раніше не потрібно…можна і за 15…ок…чекаю, дякую. – самі вибили.

- Кх, кх...-почула я позаду себе. – І куди це ти зібралась втекти, ще не всі гості побували на твоїй виставці.

Я різко обернулась, хотіла відповісти, що виставка вже закінчилась. Єдине на що я спромоглась було:

- Що ти тут робиш?

- Як це що…Хотів відвідати твою виставку. Тебе побачити. – сказав Стас.

Саме так, Стас! Я ще не могла зібратись із думками та словами. Його поява була як відро води на голову. Я так мріяла зустрітись з ним знову, сказати…а що сказати то? Тепер я і уявити не могла. А просто стояла і розглядала його. Як щось незвичайне, наче, ті люди що розглядували мої картини. Намагалась запам’ятати кожну рисочку обличчя, вуста, очі, трохи розтріпане волосся. Він теж стояв мовчки і дивився на мене і мені зовсім не хотілось щоб цей момент переривався.

- Ти маєш інші справи? – почав він першим. – Ти викликала таксі.

- Ах так… - ніяково мовила я, відчувши як зрадницьки червонію.

- Тоді, мені варто піти, я прийду завтра подивитись на них.

- А як же я? – випалила я і зрозуміла, що сказала дурницю, здала себе. Егоїстка.

- Тебе я вже побачив. Така ж чарівна. До зустрічі, Олівіє. – Він розвернувся і попрямував до виходу.

Я не могла просто так його відпустити. Просто кинулась навздогін і вхопила за руку.

- Стій. Не йди. Я хочу, щоб ти побачив їх сьогодні.

- Твоє таксі приїхало. – показав він рукою на вікно.

- Соня все влаштує…- мовила я. – Ходімо, вона була тут.

Він слухняно послідував за мною, а я навіть не помітила, що тримаю його за руку. Так і лишився одягнений у пальто.

- Порозглядайся тут, я знайду Соню.

Соня була біля фуршетного стола, якраз розмовляла з Антоном.

- А ось де ти! Ти мені потрібна.

- А що сталось? – запитала вона запихаючи бутерброд до рота.

- Відійдімо. Це особисте. – я відтягла її за руку.

- Та що таке? – запитала вона зло коли ми врешті відійшли.

- Форс-мажор…Тут таксі, на якому я мала їхати на побачення з Ігорем, він чекає вже. Ми мали зустрітись в центрі.

- І що, так це ж чудово!

- Ні, не чудово. Тут Стас. – вона від здивування аж собі рот відкрила.

- Ну ти і даєш! Всі твої хлопці в одному місці. З одним зустрічаєшся, одного кохаєш, з третім збираєшся переспати…Круть!

- Взагалі, я хотіла б, щоб всі вони стали одним…Стасом.

- То от як його звуть і він навіть тут. – мовив Антон. Він нас слухав майже увесь час. І як ми його не помітили. П’яні дурепи! – Дайно здогадаюсь. А третій – той стариган. Вау. Ти мене вразила.

- Чого ти хочеш від неї, - заступилась Соня, - Це було взагалі не для твоїх вух.

- Стій, - зупинила я її. – Ми з тобою все обговорили, так же, Антоне? Я не розумію, в чому тут проблема…

- Ти просто…просто…стерво – випалив він та покинув нас.

- Та пофіг на нього, - махнула я рукою, - Соню, ти маєш поїхати на побачення з Ігорем і придумати якусь правдоподібну історію. Ти зможеш?

- Та зможу, - врешті сказала вона, - він сексапільний. Ти втратила свій шанс. Тоді я піду, викличу таксі, чи що…

- Карета подана, Ваша величносте, - усміхнулась я і мені відлягло від душі.

Соня залишила мене і я пішла до столу, взяла келих. І згадала, що лишила Стаса самого. Взяла шампанського і для нього і пішла в інший кінець галереї, туди де його лишила.

На жаль там я його не знайшла. Моє серце ніби впало. Чому сьогодні такий день!? Куди він пропав. Я поспішила у гардероб, можливо він вирішив залишити там пальто. Та його не виявилось. Невже пішов?

Прямо у вечірньому платті я вибігла на вулицю. Було дуже холодно, поправді навіть сніг ще не розтав.

Він стояв на порозі і курив…

- Ти куриш? Не знала, - мовила я. – Я тут тобі принесла шампанського. – і протягнула йому келих. Він нарешті обернувся та глянув на мене.

- І коли ти збиралась розповісти? – його обличчя перекосило від злості і я відсахнулась.

- Що саме? – спитала я. Мені стало холодніше і не тільки від морозу, а й від його тону.

- Про свій спосіб життя…Про те, яка ти є насправді…- він ніби плюнув цими словами мені в обличчя.

- Я думала, ти і так все знаєш, мені нічого приховувати. – випрямилась я, я знала, що це була правда.

- А от твій хлопець думає інакше. – заявив він і видихнув мені дим в обличчя.

- Він не мій хлопець і чудово про це знає…- такого від Антона я не очікувала.

- А якже Ігор, він теж не твій хлопець?

- Годі!

- Що годі…я сюди приїхав тільки заради того, щоб побачити тебе, а ти…

- Ти надіявся, що я сидітиму і чекатиму тебе біля вікна? А? Життя іде, люди міняються!

- Я бачу. – він відвернув голову.

- Що ти бачиш? Ти хоч розумієш, що між нами то і нічого не було по-справжньому, ти не просив тебе чекати, ніколи! Ти не дзвонив, не писав. Як мені було взагалі знати, що я тобі не байдужа. Можливо ми б ніколи більше не побачились. А ти навіть не попрощався зі мною коли їхав! Як ти можеш взагалі пред’являти якість претензії. Як ви всі набридли мені. Ненавиджу!

З усієї люті я кинула бокали із шампанським йому під ноги. Полетіли друзки розбитого скла і бризки вина. А мені просто захотілось втекти із цієї проклятої вечірки. І я рвонула звідти. Сам від себе не втечеш та я хотіла спробувати.

Просто бігла по вулиці, кров у венах бурлила, та холод і голі плечі дали про себе знати. Я замерзала на ходу. Уявлення не маю скільки я блукала. Мене занесло у якісь провулки, де окрім житлових будинків нічого не було. Люди траплялись вкрай рідко. Я заблукала.