14.1

Ми сиділи і мовчки снідали. В подруги очевидно також був сніданок. Свіже повітря і сонечко робили страви набагато смачнішими – такий собі пікнічок. Хоча те що я приготувала було простим та і смачним водночас, а бутерброди взагалі шикарні, думаю, бабуся їх би оцінила. Все це добро я запила кавою. Не можу пити її на голодний шлунок, а от попоївши вона чудово йде. Хоча вона майже прохолола та все ж була досить смачна. Наступного разу зроблю її як поїм. Закінчивши із їжею і попиваючи каву Софія нарешті порушила тишу:

- Нічого не хочеш мені сказати?

- Ні, а я маю? – спитала я і собі. Мені і справді не було що казати.

- Можливо, тобі варто вибачитись? – не дивлячись на мене запитала вона.

- За що?

Вона і далі мовчала. Була якась не схожа на мою гомінливу Соню і це трохи тривожило. Хоча сніданок ніби і полегшив її стан та все ж вона злилась, напевно злилась.

- Ти зробила мені каву з коньяком. Думаєш мені легше стане? – вгадала мої наміри вона. І чому люди бачать мене наскрізь!?

- Після п’янки всім непогано похмелитись…в нас ще є вино, пиво…

- Не варто. Ти ж знаєш про що я.

- І про що ти? – я вже і сама відчувала, що тягну кота за вуса, та особливої провини таки не відчувала.

- Досить вже. Навіщо ти вчора мене покинула? – випалила врешті вона. І я лише з полегшенням видихнула – якщо це головна причина образи, то нічого страшного!

- Я залишила записку, де все пояснила. – сказала я наперед придуману відмовку.

- Ти мала відвезти мене додому. Значить обіцянки-цяцянки…

- Хіба твій лицар на білому коні не доставив тебе прямо під під’їзд? – осміліла я.

- Уяви собі, не доставив…

- Вибач, Соню! Ніколи б не подумала, що він тебе не проведе.

- Я не казала, що він мене не провів, - видавила вона взявшись руками за голову та нагнувшись. Я мовчала, марно гадати. І вона все так же сидячи продовжила.

- Він привіз мене до себе додому. Уявляєш – до себе! І я ідіотка пішла.

- Чому ж ти ідіотка? Він гарний і нібито не бідний, принаймні його батьки, не розумію що тобі втрачати?

- Ти хоч знаєш, де він живе?

- Десь на сороковому…в його батьків здається приватний будинок, бо в журналі вказаний тільки номер дому, без квартири, та якась буква.

- В тебе непогана пам'ять. – додала вона. – Тільки я про це не знала.

- Яка ж тобі різниця, коли він тобі не подобається?

- Правда. Різниці мені немає. – вона задумалась на хвилинку і спитала: - Твій лікар не може зробити липову довідку на тижнів зо два.

- А тобі навіщо? Боїшся з Костянтином побачитись після вчорашнього.

- Та що ти знаєш про вчорашнє!? – випалила вона. – Я тепер взагалі не знаю, як в універ заявитись.

- Отак і заявишся. Я ж не боялась після того як надерла дупу Антону.

- Це інше.

- Навряд. Ходімо на кухню, зроблю ще кави.

Ми забрали посуд та подались на кухню. Я зарядила кавоварку та розпакувала торт, поки Соня люб’язно помила посуд.

Гаряча кава була куди краще за ледве теплу, а ще й тортик. Певно його хтось вчора приніс разом із подарунками. Цю порцію я зробила з коньяком обом. Нічого страшного, якщо я капельку вип’ю сама, думаю це не суттєво вплине на мене. Тож ми зручно вмостились за маленьким столиком біля вікна і почали смакувати торт.