12.3

Субота. Я прокинулась вранці. Коли медсестра заглянула до мене із сніданком. Я з радістю взяла пшеничну кашку, хліб та компот. Після голодування вона здалась мені небесною манною. Але з’їсти всю я не змогла. Тільки дві ложки. Та я зраділа цьому.

Вночі мені снився кошмар. За мною гнались дві величезні собаки. Спочатку я втікала, а потім, коли було несила вхопила сокиру та почала їх рубати. І звідки ж сокира? Дивний сон.

У вікно заглянули промінці. А за ними і лікар.

- Нарешті ми побачились! – радісно загорлав Він. Собою являв кремезного і веселого дядька. – А я то думав, що ти вирішила зіпсувати статистику, - пожартував він. – Апетит це чудово!

Я в обидва ока дивилась на це лікарське диво, що відкривало мою історію хвороби.

- Що там у мене?

- Як це що? Розгулювати голяка взимку по вулиці не треба, - по діловому заявив він.

- Ох, я розраховувала потрапити до якого неодруженого лікаря, один знайшов мене ще по дорозі до Вас! Тільки він хірург. – пожартувала я.

- От шкода, а я старий та ще й жонатий на такій же старенькій, - усміхнувся він, - А то б я від Вас не відмовився б. Гумор це добре. Ще тиждень і випишемо, можливо…Але більше так не робіть. – додав він серйозним тоном.

- Не буду, - промовила я. – Валентина помогла мені трохи прийти в себе. Та і лікаря я вже знайшла. – продовжувала я жартувати.

- Їй не позаздриш. Та кругом можна знайти добре. Я радий, що вона допомогла вам відчухатись. Її історія багато кому тут помогла краще ліків. Інколи людям потрібно залікувати і душевні рани. – проникливо вказав лікар. – Можливо, Бог дав їй таку важку долю, щоб дивлячись на неї люди розуміли, що в них все не так погано. І вона рада що може допомогти іншим. Рада що вам краще.

- Я і сама рада. – невпевнено додала я. – Мені завжди хотілось ще чогось, хоча я і так мала більше за інших…

- Якщо ви говорите про взаємне кохання, то його хочуть усі. Якщо ви вже збороли це, то у вас точно воно буде.

- Але ж я ще тут, - зауважила я.

- Ви могли взагалі не прокинутись, - сказав лікар, - До понеділка. Завтра до вас зайде черговий. Видужуйте швидше.

Після обіду я знову прокинулась. Прийшла мама. Ми не говорили від того разу та я не хотіла їй нічого казати. Тому ми просто обмовились про моє самопочуття. Вона розповіла про те, що відбувалось. Пообіцяла, що на Кіпр мене відвезуть навіть якщо я буду погано вчитись. Аби я тільки ви здоровіла.

Неділя. Пройшов тиждень. Я знову прокинулась вранці. Картопляне пюре з підливкою. Ням-ням. Оце делікатес. Краще за червону рибу, ікру, чи пельмені, куди там червоному борщеві! Слава лікарняним кухарям! Сьогодні я з’їла все. Апетит це добре.

Десь чула, що від відвідувачів люди в лікарні помирають частіше, ніж від хвороб. Це я згадала, коли побачила у дверях палати Антона. Я прямо відчула, як у мені почала закипати лють.

- Що ти йому сказав!? – прошипіла зло.

- Пробач, - злякано мовив він. І вийняв з-за спини букет червоних троянд. Штук двадцять…

- Якого хріна! Що ти йому сказав?

- Що ми зустрічаємось і я тебе люблю і нікому не віддам, ні йому, ні тому козлові Ігорю з яким ти мала переспати, - випалив він на одному дусі.

- Ах ти ж кретин! І після цього ти посмів до мене заявитись. Ти задрипаний поетишко! – Я вистрибнула з ліжка і вирвала в нього з рук квіти. – Це ж мені? Ти не проти? – спитала я, та він не встиг відповісти. Я почала його шмагати букетом. – Геть звідси. І молись, що б ти мені більше ніколи не зустрівся. Геть. – Я все ще наносила удари, коли прибігли сестри і відтягли мене від нього. – Що б ти здох. Забирайся!

В голові знову потьмарилось.

Прокинулась я після обіду. Біля ліжка сидів тато і я криво усміхнулась.

- Не знав, що ти в мене така войовнича. Ти тому хлопцеві десять шрамів тільки на обличчі лишила…я думаю, що мені треба довершити розпочате тобою.

- Ні. Якби я не погодилась грати у цю гру, то нічого б не було. Він отримав своє. З нього досить.

- Хто зна. Хто зна.

- Це тільки мої помилки, татусю. Мені їх помагали робити, але ж я головний ініціатор, хіба не так?

- Звідки ж мені знати. Я взагалі мало що чув. І твій Стас. Знаєш, якби він тебе любив по-справжньому…то не поїхав би.

- Після того, що йому наговорив Антон поїхав би будь хто. І головне, що він практично сказав йому правду, розумієш татку. Єдине моє виправдання, що він сам нічого не говорив, не казав, що любить мене чи щось подібне. Звідки мені було знати напевно?

- Ні звідки. Ти не вина в цьому. Спробуй відпустити ці почуття і йти далі. Я буду поруч, завжди. – тато обняв мене.

- Спасибі. А зараз я хочу побути наодинці, будь ласка.