12.2

Прокинувшись я побачила маму.

- Мам, що ти тут робиш? – Так, що вона робить в готелі? Як вона взагалі сюди потрапила! Мене охопила паніка.

- Лежи, лежи. Тобі потрібен спокій. Ти в лікарні.

Мій погляд перекинувся по кімнаті. Біля ліжка стояла крапельниця. От воно що. І скільки ж ще таких поворотів мені потрібно пережити. І жити якось раптом перехотілось…

- Що зі мною? – спитала тихо маму. – А де Адріан?

- У тебе пневмонія. – мовила вона. – Він спочатку викликав швидку, пояснив все їм і супроводив тебе сюди, а потім дав знати мені і татові. Він казав, що зайде до тебе перед від’їздом.

- А куди він їде? – поцікавилась я.

- Додому. В Італію. Він сюди приїздив у гості до тітки.

- О! – тільки і вирвалось у мене. Друг якого я щойно знайшла покидав мене…всі покидають мене, подумала я. Що ж зі мною не так? - А де тато?

- Він поїхав на роботу. Казав, що до обіду буде.

- А зараз що?

- Ти тільки не рухайся, щоб катетер вену не пробив, - попросила вона. – Сьогодні середа.

- Правда!? – я була приголомшена, - А куди ж пропало два дні?

- Ти була хвора, сонечко, - і мама заплакала, - Ми думали, що тебе взагалі не врятують. Але Слава Богу, все минулось, тепер в тебе трохи нормалізувалась температура, і ти йдеш на поправку. Правда ще два тижні точно будеш лікуватись, та головне що ти зараз прокинулась. Лікар казав, що ти можеш впасти у кому, або ж померти…- останнє вона промовила з повними сліз очима тиснучи мою руку. А я то думала, що вона мене більше не любить…

- Ма, все вже добре. Я тут. Пробач мені. Це я винна у всьому. Я такого наробила! Це просто покарання мені за все!

- Та за що ж!?

- Ох, якби ж я могла розказати, - я і собі заплакала.

- А кому ще як не мені і розповідати?

- Ти не розумієш…

- Чому ж? вся причина в твоїх заплутаних стосунках, чи не так? Я не знаю всього, та чула від бабусі…я думала, ти сама впораєшься. Адже стосунки не важко розпочати. Перші етапи найлегші. Важко потім тримати все вкупі, коли кохання вже немає…ось тут я вже не дала б поради…Розкажи ж мені, будь ласка. Бо я мало тобі приділяла уваги і сидячи тут, біля твого ліжка, шкодувала про все, що могло бути у нас з тобою, якби я не піддалась своїм страхам та ілюзіям. Бабуся і ти, ви єдині, найрідніші. Я боялась, що її колись не стане і я не знатиму, що робити, та  мало не стало тебе…і ця прірва між нами, вона не дає мені дихнути так як тобі твоя хвороба…

Я помітила, що мені і справді важкувато дихати, голова паморочилась.

- Мамо, дякую. Твої слова вразили мене до глибини душі, - я натягнуто усміхнулось, - Та я не готова ділитись всім зараз, просто пробач мене. Я люблю тебе, але не можу…поклич лікаря, мені знову погано…- останнє що я бачила переляканий вираз її обличчя.

Четвер. Мені пощастило я прокинулась коли прийшов тато. Він ніжно пестив моє волосся. Мені аж захотілось плакати. Та я не хотіла, що б він переживав за мене ще більше. Потім прийшла бабуся і принесла яблучний пиріг із заварним кремом. Їсти я не мала бажання та скуштувала шматочок.

Вирубаючись в черговий раз я подумала, що можу вже не прокинутись. Було б класно, чи не так?

П’ятниця. До мене нарешті впустили Соню. Я не дуже щаслива була її бачити. Вперше за увесь час. Вона була нагадуванням того що сталось. Гірким і неприємним.

- Привіт, Оллі. Як ти? – тихо запитала вона. – Я писала тобі та потім твоя мама сказала, що твій телефон у неї і я перестала.

- Привіт. Нічого, - сказала я, лікар велів багато не розмовляти і берегти сили.

- Мені так шкода, Оллі. Це я у всьому винна. Я не повинна була тебе штовхати до нього, чи займатись сексом чи навіть жартома зустрічатись з Антоном, я так шкодую. Ніколи б собі не пробачила, як би щось сталось з тобою через мене.

- Нічого. Все ок. Головна героїня драми саме я, тому я маю відбути покарання. – я вже почала вибачати Соню після її слів. – Ти ок?

- Так. Чесно кажучи, Ігореві я сказала, що ти не зможеш приїхати, бо тобі зле. Якби я знала як це виявиться правдою. Можливо, коли ти виздоровієш, то розповіси, як ти сюди потрапила і що взагалі сталось, - тихо додала вона.

- Зі всіма ними покінчено…усе…а зараз покинь мене будь ласка і гукни медсестру по дорозі. – Соня попрощалась і вийшла.

А через хвилинку забігла медсестра.

- Оллі, з тобою все в порядку?

- Майже. Скажіть я помру? Тільки чесно…

- Я ж не лікар, - усміхнулась вона поблажливо.

- Я жодного разу його не заставала. Розумієте?

- Скажу, що ти мало не померла. Важко було лікувати тебе з самого початку з такою кількістю алкоголю в крові…А зараз, хто зна…Ти молода, маєш вилікуватись…- і вона погладила мене по голові. – Щоб видужати тобі потрібен сенс, стимул. Що у тебе є таке, заради чого варто жити?

- Нічого. – Вона суворо глянула на мене.

- Дівчинко. Мені вже сорок п’ять. Я бідна, красою мене Бог обділив та і щастям теж. Чоловік покинув мене. А було двоє діток, померли ще в роддомі. Матері вже немає. А батько старий і хворий, ще й чарку любить пропустити. Живу в однокімнатній квартирі разом з ним. На мінімальну зарплату. І нічого кращого мені вже не світить. Але я не планую помирати. В мене є племінники, шестеро. Я їх люблю. Середуща дівчинка погано ходить і я оплачую їй басейн та лікарів…Знаєш в кожного є щось таке ради чого варто жити. Чи ти остання слабачка? Ти не схожа на неї…ти стільки днів боролась і ми з тобою, щоб отак-от просто скласти руки? – вона замовкла а потім додала, - Тобі замовити труну зараз чи хай подбають про неї онуки?

- Дякую, Валю. Труни поки не треба. Я посплю трошки.

І я знову заснула. Тільки вже заснула.