12.1

- Святі небеса. Що з моєю головою? – було першим, що я промовила коли прокинулась. – Де я?

- В готелі. Ти вирубилась і я не знав, що робити далі, - мовив симпатичний хлопець біля вікна. Він стояв і розглядав мене. В нього були темно-карі очі з якимось чарівним вогником всередині і він усміхався. Які гарні зуби…Та тут я почала щось пригадувати. – Звичайно, можна було б відвезти тебе додому, та я не знав адреси, і нарватись на твого батька не було бажання.

- Ух, це текіла? – простогнала я і взялась за голову.

- Саме так! Якщо ти все пам’ятаєш, то не все так погано, - мовив він і подав мені стакан з мінералкою. – Боржомі.

- Ну а ми не те є…- запитала я ніяковіючи.

- Ти що! Я з трупами не сплю. В нас двокімнатний номер.

- В нас навіть таке є? – в нашому місці є навіть щось, що мене здивувало!

- Будь що за ваші гроші…

- Ах, звичайно.

- Їсти будеш?

- Потім, ок. Мені і так пощастило, що мене не знудило.

- Хто тобі сказав таку дурницю, - усміхнувся він по самі вуха, а я накрилась покривалом з головою.

Я почула як він вийшов з кімнати. Під ковдрою було майже добре. Так темно і тепло. Вона як захисний екран ховала мене від всього світу. Діагноз – впала в дитинство. Якби ще сховала від похмілля.

Мені було соромно за себе. За все, що я накоїла. Та мені взагалі нема прощення. Стільки помилок і дурниць за такий короткий час. Цікаво, що ж саме я обблювала йому з гардеробу? Така невдячність за допомогу. А тепер ще й вибачайся перед всіма, залагоджуй конфлікти. Уххх. Нарешті я вилізла з під ковдри. Потрібно було щось робити. Зателефонувати рідним, сказати врешті, що я жива-здорова.

Я сіла в ліжку, на столику обіч лежала моя сумочка-клатч. Виявилось, що вона була зі мною! Ледве-ледве піднявшись я оперлась на стіл та взяла її, повільно дістала мобільний. Десять пропущених від мами, двадцять п’ять від тата, ще сім від Соні, від Стаса – жодного. Єдиний промінчик надії, що ще жеврів у мені просто-напросто обірвався. Я знепритомніла.