3.1

Будильник продзвенів о сьомій. Вставати було страшенно важко. Вдома я опинилася тільки в три. Голова розривалась від болю і страшенно хотілось спати. Тіло відмовлялось слухатись. Але мій будильник надзвонював все сильніше. Він стояв у другому кінці кімнати – що б його вимкнути довелось встати і пройтись до мого столика з дзеркалом. Вигляд в мене був не дуже. Волосся стояло дибки і страшенно тхнуло сигаретами. Туш розмазалась. Її я не змила, коли прийшла. Мені лише вистачило сили доповзти до ліжка і плюхнутись туди навіть не знімаючи покривала. Що б подумала бабуся, коли мене б побачила у такому вигляді! Вона то справжня пані, вона дбає про себе, доглядає. Напевно, взяла б мочалку і мила б мене, мила, мила…

Довелось піти і знову прийняти душ, щоб змити ці брудні запахи з себе. Висушуючи волосся я відчула запах кави, що донісся у мою кімнату. Бабуся встала і готувала сніданок, і мені також. Я зраділа. Швидко одягнувшись і нанісши макіяж я спустилась на кухню.

- Доброго ранку, дорогенька! Ти добре виспалась? – запитала усміхаючись бабуся.

- Ви ж знаєте, що ні. – усміхнулась і я собі. – Коли я йду ввечері з Сонею, то завжди повертаюсь пізно.

- Ах! Це все юність. Ти ще така юна. Це нормально, моя кралечко! Головне, де б ти не була – це вести себе достойно. – Вона гордо закинула підборіддя в гору, ніби з викликом для мене, при цьому дивлячись прямо в очі. – Що б там не сталось, донечко, треба лишатись вірною собі. Тільки тоді в тебе буде сенс в житті.

- Про маму такого не скажеш…

- Вона мене ніколи не слухалась. Діти ніколи не слухаються батьків. Ти це зрозумієш, коли матимеш своїх. Нікому це не подобається. Нам важко прийняти, що наші діти не ми. В них своя дорога. Мені важко було з цим змиритись. Хоча я і далі переконана, що краще б вона мене послухала.

- То скажи їй це.

На що бабуся лише похитала головою. А потім через кілька хвилин додала:

- В кожного життя складається по-своєму, і бувають випадки, коли ми не можемо використати поради які нам дають, хай які мудрі вони є. Ми мусимо знайти свій власний шлях, порадити самим собі.

Говорила вона завжди мудро. Мені інколи уявлялось, що її ім’я стоїть поряд з великими світовими філософами на сторінках книг. Але вона була простою жінкою. Більш ніж простою. Вона все життя провела вдома. Працював у нас колись тільки дідусь. У них було п’ятеро дітей. Тому їй доводилось увесь свій час присвячувати їм. А зараз вона лишилась би сама, як би не ми з мамою. Дідусь помер, коли мені було 5 років. Дядьки і тітки роз’їхались по світу. Більшість з них жило за кордоном. Ми часто відвідували їх. Вони теж не чурались приїздити на батьківщину. Одна моя мама лишилась тут. Їй зі всіх пощастило найменше. Коли вона розлучилась з татом, ми переїхали до бабусі. Вона наполягла. Адже жити в такому великому домі одній було страшенно самотньо.

Про те що ми переїхали я не шкодувала ні разу. Мама рідко готувала сніданок, коли бігла на роботу. Бабуся ж щодня радувала мене чимось смачненьким і завжди говорила щось корисне і цікаве. Можливо, причиною стали книги які вона любила ще більше, ніж я. В нас була здоровенна бібліотека, яку ми нікому не показували. Щомісяця бабуся поповнювала її новинками. А мама щоразу звинувачувала її у марнотратстві, але не я! Вона знала, що я полюбляю читати і завжди мені купувала щось цікавеньке, а мамі на її претензії відповідала, що вона витрачає не її гроші! І за це і взагалі за все я просто обожнювала свою бабусю. Зі мною її обожнювала і Соня. Інколи вона приходила саме до неї отримати якусь пораду, що навіть трохи сердило мене. Але скільки ж будеш сердитись на двох улюблених людей. Це просто неможливо!