16.2

На мою привелику радість Стас зателефонував після того, як в нього закінчились справи і пообіцяв чимскоріше прийти в парк. Почувши це подруга швидко зібрала речі і зникла, як туман у спеку.

Поправді, я б теж так зробила. Навіть, якби хотіла побачити все на власні очі. Та вона таки змінилась. І я все гризла собі голову, чому? Всі ми міняємось, та і у всіх є причина. Ображало те, що вона не хотіла ділитись зі мною. А найбільше мене гнітило чому, чи просто не хоче, чи береже мене ще й від своїх проблем? Та я не така вже й делікатна. Один раз не рахується. Таке чи схоже може статись з кожним.

Від сумних думок мене відволік прихід Стаса. А ще більше пакети з фаст-фуду. Побачивши їх я зрозуміла, наскільки зголодніла.

- Ти вирішив врятувати мене від голодної смерті? – зраділа я і кинулась в його обійми.

- І не тільки тебе. Думаю, тут вистачить обом. Сьогодні було стільки роботи, що я навіть чаю не встиг попити. Але тут є, в закритих стаканах, теж в пакеті. – і він поцілував мене, підносячи на вершину блаженства.

- Жаль, що поцілунками ситий не будеш, - я відштовхнула його і взяла з рук пакети. – Подивимось, чим ти тут запасся.

- На жаль, пледа для пікніка немає. – похнюпився він.

- Нічого, думаю, ми можемо присісти на тій лавці. Я там раніше з Сонею відпочивала.

- Тут була твоя однокурсниця, Софія? Вона знає про нас, - запитав він насторожено.

- Знає. – вимовила я повільно, як могла ловлячи його реакцію – він спохмурнів.

- Чому ти їй сказала?

- Вона моя подруга. Ми всім ділимось. Якщо ти боїшся проблем, то через неї їх точно не буде.

- Гаразд. Повірю твоїм судженням. Але краще будь обережною. Нам не потрібно проблем, ні мені, ні тобі. При тому, що в тебе їх буде куди менше.

- Думаєш? А якщо мене заставили б перездавати предмети, що ти в мене читаєш? Не те, що я боюсь, я їх знаю, але…

- Я про теж. Ти їх знаєш, але сам факт перездачі не самий приємний. І, я не хочу, щоб всі на нас дивились з такої точки зору.

- Я також. Але зараз це не важливо, я хочу їсти.

З пакетів апетитно пахло, він приніс нагетси, соус, картоплю фрі та два великі чізбургери. Чай на превелику радість був ще гарячий. Як же приємно, що про тебе думає ще хтось…та про мене взагалі всі навкруг думали, вирішила врешті. Батьки, рідні, друзі. Тож, врешті, я вирішила сприймати це як данність. Це ж нормально, коли твій хлопець вирішив пригостити тебе обідом?

Та навіть обідаючи ми не могли не сміятись одне з одного. Раптом він мазнув соусом мою щоку, а потім облизав його. А я вже загорілась, від одного дотику. З його погляду, було зрозуміло, що йому сподобалось не менше, ніж мені. Вже посьорбуючи чай він врешті заговорив.

- Прийдеш сьогодні до мене?

- До тебе?

- А чом би й ні? – Раптово він потягнув мене і посадив до себе на коліна. – Я вже встиг скучити, ти навіть уявити не можеш наскільки.

- Чому це – не можу. Я теж скучила.

Наші губи зустрілись у поцілунку. Всі думки, про необачність вилетіли з голови, як метелики. По тілу розлилось п’янке тепло, а від кожного доторку я загоралась ще більше. Він взяв мою руку у свою, а потім переплів наші пальці. Я відірвалась від нього, як мені цього не хотілось робити і ми просто дивились одне на одного, від опустив голову на моє плече і поцілував у шию. Хотілось сидіти так вічно.

Хоча це не вперше ми були так близько, в обіймах одне одного, та серце билось так, ніби хотіло вискочити та втекти. Час збігав. Мимо нас все частіше почали проходити люди, більшість гуляло у вечері, після роботи.

- Нам не варто тут сидіти. – Я мусила це сказати, як би не хотілось порушувати цю ідилію. – Боюсь тут занадто публічне місце.

- Тоді, поїхали до мене. Проведемо тобі консультацію. – Пожартував він.

- Цікава ідея.

Опинившись в його кімнаті, поки він закривав двері я вже знімала з нього футболку та цілувала у плечі. За мить він обернувся до мене задоволено усміхаючись, поїдаючи мене поглядом повним пристрасті. Решту одягу полетіло з нас за якісь секунди. Ми були настільки збуджені, що не потрібно було навіть ніякої прелюдії. І це було класно, щось таке схоже на спонтанний секс, який почався в нас так різко, що просто захопило на якийсь момент. Ми так бажали цього, що ніщо не могло зупинити нас, ніяке бажання розтягнути все на довше. І за якихось п’ять хвилин ми лежали знесилені на його ліжку і важко дихали.

 Ми довго мовчали, час збігав і за вікном почали згущуватись сутінки. Він обняв мене і притис до себе, наче не хотів відпускати.

- Може лишишся? – прошептав у волосся.

- А що подумає Анна Михайлівна?

- Вона зрозуміє. Вона казала, що до мене може прийти дівчина, вона не проти.

- Все одно не можу. Мені ще потрібно готуватись. Не забувай, я ще студентка. Потрібні речі вдома.

- Шкода. Можливо, наступного разу ти взяла б їх із собою…- запропонував він.

- Можливо. Але зараз мені потрібно йти. Виклич таксі, поки я одягатимусь.

Я чмокнула його в щоку та вилізла з під ковдри. Одягнутись виявилось важче, ніж зняти одяг. Його довелось збирати по всій кімнаті. Та коли таксі приїхало – я була готова.

На превелику радість власниці не було. Після того, що тут сталось було якось незручно. Мені не хотілось, щоб вона була свідком моєї слабкості. Адже він моя слабкість, чи не так?

Та зустрічі з нею не вдалось уникнути. Вона якраз виходила з ліфта, коли ми його чекали, тож довелось перемовитись кількома словами і пообіцяти прийти на чай наступного разу.

Таксі вже чекало, тож багато часу на прощання не було ми просто обнялись, а потім я сіла в машину і сказала свою адресу. Так просто. Жаль, що я не можу лишитись. Ось чому люди одружуються – подумала я – щоб лишатись одне біля одного, а не розбігатись кожен вечір додому. Та годі рюмсати, робота чекає, і рідні теж. Тож лишилось лише споглядати зміну вулиць та думати про наступну зустріч, якою вона буде. І чого взагалі варто очікувати від цих стосунків.