16.1

Заняття розпочалось. Те, що я не встигла нічого розповісти Соні мене майже не засмутило. Я з радістю слухала лекцію та робила конспект. Час від часу поглядала у вікно – була чудова погода. Сонце сяяло і було досить тепло. Дерева вже покривались листям – більшість дрібненьким, а деякі навіть розпочинали цвісти. Я раділа погожому небу. Давно такої погоди не було, давно не було такого дивного настрою. Мені навіть захотілось щось намалювати. Може навіть це небо…чи щось краще. Захотілось піти в парк з мольбертом і фарбами. Там точно знайдеться щось неймовірне. Якась чарівна галузочка, пташечка, чи клаптик біля річки, що радуватиме око.

Все манило на вулицю, а тут було тільки смутно і задушливо. Я позіхнула, записала ще кілька слів лектора та вирішила зайти у фейсбук. І як завжди там не було нічого цікавого, хіба Адріан писав в черговий раз, питав, як у мене справи. Ми стали друзями, якщо так можна назвати наше спілкування. Тож я вирішила поділитись з ним моїм щастям, вирішила, що йому буде легше знати, що зі мною все більше, ніж просто «ок». На повідомлення, що я почала зустрічатись з Стасом, він привітав мене та запросив на подвійне побачення з Кріс. Писав, що приїде десь через тиждень.

Та хіба я могла на таке погодитись? Чи мені хотілось? Безперечно. Та навряд чи таке можливо. Незважаючи на те, що ми собі дозволили, ми все ж лишались у статусі вчитель-учень і цього поки не зміниш. Чи варто комусь розповідати – точно ні. Подруга, це звичайно, виключення. Вона б мені все розповіла, вона та, що порадіє за мене і підтримає, а це важливо. Мені потрібен той, кому я зможу вірити. А не скажи я їй, що вона подумає?

За цими роздумами закінчилась лекція. Деякі заняття вичитувались, так як сьогодні і замінити їх було нічим. Зараз розпочався вільний час. Він по ідеї навчання – мав бути використаний на підготовку до екзаменів та написання курсових, але багато хто використовував його на свій розсуд.

Тож я розпрощалась з однокурсниками та подалась додому. Ідея піти помалювати в парк так мене і не покинула.

Вже по дорозі, коли Соня набрала мене, я сказала, що буду там і вона може під’їхати. Кому не сподобається прогулянка в такий день – коли кожна краплина повітря ніби бринить радістю і не через те, що щаслива я, бо воно саме таким є.

Тож з дому я притягла свій мольберт з усіма інструментами. В парку зараз було прекрасно, та я шукала місце, яке зачарує мене, яке захочеться зупинити в часі. Так мене і знайшла Соня. Поки я сюди добралась, то вона встигла переодягнутись і приїхати з дому. Але притягла з собою кілька підручників. Хотіла повчити щось, поки я буду «мазюкати».

Я була не проти. Інколи, щоб щось написати потрібна була тиша і самотність, інколи компанія не була зайвою. Тож вибравши врешті місце, ми обидві розпочали свою роботу. Соня щось читала недалеко на лаві, я ж розмістилась безпосередньо близько від того, що зображувала. А на цей раз мені сподобалась берізка біля меліоративного рова. Кому яка різниця, що це не природний потічок чи річка. Головне, що дерево починало розпускатись, було красивим і ніжним.

Коли з фоном було закінчено я вирішила дати перепочити ногам. Без стільця важко. Але брати його з собою теж. Тож я пішла присісти біля подруги. Вона і далі продовжувала читати. Мені здалось, ніби вона якась далека від мене, так незвично бачити її мовчазною. І нещасною її не назвеш, вона в хорошому настрої та більше не теревенить як завжди, ніби підмінили.

- Ти це ти, чи Соню вкрали інопланетяни і тепер замість неї якийсь зелений чоловічок тут сидить? - вирвалось у мене.

- Це тільки я, - усміхнулась Соня. – А що не схожа?

- Ну як сказати. Ти мало говориш. – призналась я, - і мені за цим сумно.

- То так і сказала б! – Здивувала вона мене. – Ти сама говорила не пхати носа.

- Отакої. То це я винувата, що ти перестала бути торохтійкою.

- Софійка-торохтійка. Кльово придумала? – спитала вона.

- Ага.

- То що ти мені хотіла розказати? – спитала вона.

- З чого ти взяла?

- Думаю, що не варто задавати дурних питань. Ти можеш розповісти, або ж ні. Я тебе заставляти не буду і лізти теж, вирішуй сама. – Яка б не була різка відповідь, думаю, саме такою вона мала б бути. Їй не дуже хотілось щось запитувати, щоб потім не бути винній у чомусь ще. Я сама їй це сказала. Пожинаю плоди. На якийсь момент мені не хотілось нічого казати.

- Байдуже. – Я махнула рукою. – Якщо тобі не цікаво, то я не буду.

Я підвелась, що б піти до мольберта  та було пізно, в мому голосі про скакнули ображені нотки.

- Мені цікаво. – сказала Соня врешті. – Тобі немає причин ображатись.

- Ок. Ми з Стасом зустрічаємось. – випалила я і мені одразу полегшало.

- Ого! – присвиснула подруга. – І як довго?

- Із вчорашнього дня.

- Тоді у вас сьогодні кругла дата. – Іронічно заявила вона. – Я рада за тебе, навіть коли він козел.

- По твоєму тоні – не скажеш. Та і що ви всі заладили – козел, козел. Вам байдуже, що я його люблю, що він любить мене. Можливо і помилка те, що ми піддались пристрасті та зараз я точно про це не жалію.

- То ви ще й піддались пристрасті? Круто, а по тому, як ти вчора розмовляла з ним при всіх і не скажеш.

- Це було після того. Він прийшов помиритись. Просив вибачення.

- І таким способом ти його пробачила? Оригінально, звичайно.

Соня сиділа і дивувалась з почутого, я навіть підпала якимось чином під її погляд, аж самій стало дивно.

- Може, мені просто захотілось зайнятись сексом? Це риторичне питання.

- Ну. Ти не з тих, кому просто хочеться зайнятись сексом. Принаймні, не з тих хто дозволяє це собі робити так часто.

- Люди міняються.

- Ти права.

- І?

- А що ти хочеш почути ще? Деталі мене не цікавлять. Мені взагалі вистачить прийти на пару, глянути на нього, на тебе. Уявлю вас удвох…Собі ще захочеться.

- То почни з кимось зустрічатись нарешті. Хоч з Костею.