2.1

Вийшовши за двері я сама себе почала вичитувати за цю дурну конспірацію. Від кого я це ховаюсь. Це ж навіть смішно. І більше схоже на побачення, ніж на якісь уроки. Не те, щоб я не хотіла піти з ним на побачення – та тепер він мій викладач. І я твердо намірилась платити за додаткові заняття готівкою. Правда ціну ми не обговорили та це можна зробити пізніше.
Після пар ми зі всією групою, а нас було двадцять, пішли святкувати перше вересня. Ми ніколи не замовляли собі кафе. Просто прийти без замовлення було завжди дешевше. Тому ми подались шукати собі підходящий генделик. Вже за хвилин 15, хлопці його таки знайшли. Основна проблема, що нас багато і важко розмістити без попередніх замовлень. Але хіба то наші турботи.
Той, що ми потрапили у нього, був як і більшість оформлений по-козацьки так би мовити. Деревяні меблі, внутрішні стіни з дерева, прикраси, шабельки, муляжі різної їжі на стінах та неяскраве освітлення.
Офіціантка швидко роздала нам меню. Потім записала наші замовлення та зникла на якийсь час, а ми почали вести розмови про літо, де хто був і що бачив. Одна наша однокурсниця цього року потрапила на Ніагарський водоспад, і зараз показувала всім фотки та відео. Щоправда нічого окрім грохоту водоспаду там не було чути, але виглядав він круто. В Карпатах таких великих немає. Потрібно буде занотувати собі, що й туди я хочу поїхати.
Нам принесли наше пиво, закуски. В основному кожен замовив щось поїсти для себе. Після «надважкого» першого дня нам всім хотілось розслабитись. І легкий алкоголь з дружною компанією допоміг нам це зробити. Через годинку такого спілкування в мене пішов другий кухоль пива і я відчула себе дуже веселою і розкутою. Мало не розціловувала хлопців та обнімала дівчат. Та і всі вони були не кращі за мене. Якщо ми посидимо тут ще годинку, то навіть не дійдемо до дискотеки.
Мої веселощі перебив черговий дзвінок. Але цей раз телефонувала не мама, що б взнати коли я буду вдома. На дисплеї висвітився незнайомий номер. Швидко вистрибнувши з-за столу я підняла трубку і пішла в коридор, там було тихо і майже не чутно музики.
- Алло. Хто це?
- Стас…Станіслав Володимирович, - додав він. Йома-йо. Як же я могла забути, сама ж впихнула йому папірець з моїм номером. Мені захопило дух. Це ж треба було забути та ще й напитись тут. – Алло, Ви мене чуєте?
- Так, чую. – Видавила я. Що ж далі казати? Але він заговорив перший.
- Ми мали домовитись за додаткові заняття. Якщо ви живете десь неподалік університету, то можете підійти сюди і ми вирішимо, коли і де ми будемо їх проводити.
- Це було б чудово. Але краще зустріньмось в центрі, біля театру. Нам туди йти майже однаково. Через 15 хвилин встигнете? – випалила я на одному дусі.
- Думаю, що так. – і я поклала трубку. А хіба не можна було домовитись по телефону? Та я швидко махнула на цю думку рукою – тепер я була зовсім не проти побачитись з ним.
Зайшовши в туалет і глянувши  дзеркало я була майже задоволена собою. Макіяж був майже ідеальним, я тільки підкрасила губи. Рум’янець на щоках був від випитого, але він не був зайвим. Розчесавши гребінцем своє золотисте волосся і залишившись задоволеною. Потім подумала, чи варто прощатись з Сонею, адже вона буде задавати зайві питання. Та відкривши двері побачила її.
- От і піймалась, - сказала весело вона мені. – Це ти куди зібралась?
- Тато має заїхати за мною.
- І навіщо? А це ти для тата так підкрасилась? Не вірю! – закотила вона очі. - Я тебе занадто добре знаю.
- Сергій має приїхати. – Сказала спокійно я, думаючи чи вона повірить. Брехня на брехні.
- І ти це так спокійно говориш, ніби не рада цьому. – Зауважила Соня, моя прониклива! – Може приведеш його сюди і познайомиш, чи хоча б на дискотеку?
- Можливо! Але він напевно захоче скоро їхати назад. В нього теж завтра пари.
- Дивно, що він приїхав сьогодні. Чесно кажучи, я думала, що він взагалі до тебе ніколи не явиться, бо ми в такому захолусті живемо, що прости Господи! Але він міг приїхати на вихідні, залишитись трохи, потусувались би всі разом! – Захоплена своєю ідеєю випалила вона.
- Але ж ти Олега всім не представляла. І, думаю, він захоче залишитись на одинці, - мовила я і загадково посміхнулась. – Біжу, бо спізнюсь. Пака.
Я обняла подругу, чмокнула її в щоку і вийшла з кафе. Мені було трішки соромно за брехню. Але те, що їй можна буде знати, вона дізнається. Ну і все в свій час.

Коли я добігла до театру він вже чекав на мене. В тому ж плащі та з парасолькою. Значить вдома ще не був. По звичці мало не обняла його як і всіх однокурсників, та вчасно зупинилась. В голові ще шуміло і тягнуло посміятись. І це тільки два пива!
- Доброго вечора, Станіславе Володимировичу, - привіталась. – Надіюсь, Вам не довелось мене чекати надто довго.
- Привіт. Ні, я тільки прийшов. Можливо, поза університетом ми опустим ці формальності і будем звертатись на «ти».
- Чому б і ні! – весело засміялась я. – Ти напевно голодний, і не в курсі, де тут можна поїсти? Що тобі більше подобається – їжа з ресторану, кафе, чи фастфуд? Ні, не говори. Я знаю куди тебе заведу.
- Гаразд. Ти ж тут живеш, тобі видніше.
Він галантно підставив руку для моєї і через кілька секундні вагання я все ж повисла на ній. І потягнула його по вулиці Лесі Українки. Я вирішила завести його у одну досить непогану піцерію, де час від часу бувала сама. Ну і хто зна, як в нього з фінансами. Я то можу оплатити і вечерю в ресторані, а от чи він на таке погодиться, це ще питання. Тому вибрати піцерію було на мою думку найкращим варіантом.
Він замовив піцу. Мені ж захотілось десерту і свій вибір я зупинила на морозиві з фруктами. 
Він перепитав кілька разів чи я не голодна, а я сміючись відповідала, що ні. Та мої відмови його не влаштували поки я не розповіла, що була на паті з однокурсниками і пристойно перекусила. Думаю, він здогадався, що я не тільки перекусила сам. До того ж він сам таким не гребував, оскільки два бокали вина виявились в нас на столі раніше, ніж я встигла висловити свої протести.
- Ти можеш не пити. – Сказав він серйозно. – Просто я не можу не пригостити тебе. Розумієш? Мене так виховували.
- Розумію, - відповіла я і зробила маленький ковточок задля годиться. – Чому ти вибрав саме наше місто?
- Скоріше, воно вибрало мене. Відправляють практикантів в основному в інші університети, набиратись досвіду так би мовити. Адже все своє ти вже знаєш. До Вас близько. А ще Ваш університет співпрацює з іншими на міжнародному рівні. Наш також. Але навіщо їхати в Дніпропетровськ, коли можна сюди. Тут в тисячу раз краще.
- А я думала, що тут просто тихо. І нічого немає.
- В тебе з собою твої рисунки? – змінив він тему.
- Так. Я ж ще не була вдома.
- Покажеш ще раз? – запитав він, нетерпляче потираючи руки.
Я витягла з сумки папку з малюнками і простягнула йому. 
Дивно було віддавати те, що так старалась захистити. Він відкрив її і почав розглядати малюнки з кінця: кішка, яка гралась зі своїм хвостиком; сойка на гілці яблуні; замок; «малюнки з ним»; собор…
- Що це за споруда на малюнку?
- Це собор св.. Петра і Павла, він неподалік замку.
- Справді? Ніколи там не був. – трошки подумавши він додав. - Зможеш провести маленьку екскурсію? Я взагалі тут тільки третій раз.
- Цілком можливо. Тільки треба вирішити коли.
- А сьогодні? Ще ж видно на вулиці, тільки пів на сьому! – з надією в очах додав він.
Все це подобалось мені менше і менше. Але я все ж погодилась.
Рахунок незважаючи на всі мої протести оплатив він.